Жінка збиралася на дачу сама, але випадкова зустріч із безхатченком несподівано змінила її плани

Поки Андрій відновлювався, Лариса взялася за його документи. Страховий документ вдалося оформити швидко, заява на новий паспорт потребувала більше часу, але процес почався. Вона приходила щодня, приносила їжу, стежила, щоб він не перевтомлювався під час прогулянок коридором, і терпляче чекала, коли повернуться сили.

Наприкінці другого тижня шви добре загоювалися. У день виписки Андрій уже чекав на неї біля входу з невеликим пакетом речей. Лариса спершу зайшла до лікаря й подарувала банку доброї кави.

— Робота у вас важка, ночі бувають безсонні. Нехай хоч кава допомагає. Дякую, що врятували його.

— За чоловіка, — усміхнувся лікар. — Більше до нас не потрапляйте.

— Постараємося.

Таксі привезло їх до будинку. Андрій подивився на вікна, де в кількох місцях одразу заворушилися фіранки.

— Оркестру нема, квітів теж, зате глядачів повно. Здається, весь під’їзд вивчає твого нового мешканця. Втім, який я новий? Моє колишнє місце он там.

Він кивнув у бік контейнерів.

— Не смій так казати. На безхатченка ти зараз не схожий. А де я знайшла такого красеня, нікому не скажу. Нехай мучаться здогадками.

На сходовому майданчику на них чатувала Людмила, сусідка Лариси.

— Здрастуй, Ларисочко.

— Ми зранку разом їхали в автобусі, Людо.

— Справді? Забула. Я взагалі-то по сіль.

— Дай нам роздягтися й перевести подих. Потім приходь: дам цілу пачку й сірники на додачу. Але спершу познайомся. Андрій Данилович. Житиме в мене, щоб тобі не довелося збирати відомості по поверхах.

Людмила примружилася:

— У якій якості?

— У якості чоловіка. Тепер усе?

За пів години будинок знав, що Лариса Коваль більше не вдова. Сусідки обговорювали вродливого сивого чоловіка, згадували Максима й погоджувалися, що добра жінка не зобов’язана коротати вечори сама. Ніхто не впізнав в Андрієві того самого чоловіка в старому капелюсі, якого Галина Яківна проганяла від сміттєвих баків.

Зачинивши двері, Лариса притулилася до них спиною й уперше за весь день видихнула. Андрій стояв у передпокої з лікарняним пакетом у руці й оглядав квартиру так обережно, ніби боявся зайняти забагато місця.

— Кімната Артема готова, — сказала вона. — Я змінила постіль, звільнила полиці. Ванна праворуч, рушники на гачку. І не здумай сьогодні нічого лагодити.

— А якщо я помічу несправність?

— Зробиш вигляд, що не помітив. Тобі прописаний спокій.

Вона говорила діловим тоном, але Андрій бачив, як їй хочеться усміхатися. На кухні вже стояли маленькі контейнери з протертою їжею, на холодильнику висів аркуш із розкладом ліків. Лариса вивчила рекомендації так ґрунтовно, ніби готувалася до серйозного іспиту.

— Ти завжди настільки відповідальна? — спитав він.

— Тільки коли пацієнт упертий.

— Я не пацієнт. Я лікарняний чоловік.

— Тим більше. З чоловіками клопоту більше.

Перші дні Андрій швидко втомлювався. Після кількох кроків квартирою йому доводилося сідати, і це дратувало його сильніше за біль. Він звик вимірювати власну цінність зробленою роботою, а тепер не міг навіть донести до кухні каструлю без того, щоб Лариса не відібрала її.

— Не дивися на мене так, — казала вона. — Сила повернеться. Ти не зобов’язаний доводити її щогодини.

Йому було важко прийняти цю просту думку. У колишньому житті поруч завжди були люди, яким потрібні були його рішення, підпис, гроші чи вплив. Лариса не вимагала нічого. Вона просто ставила чашку на тумбочку, поправляла ковдру й ішла, дозволяючи йому зберегти гідність.

Увечері вони сиділи на кухні. Андрій розповідав про нейтральні речі: про будови, які любив, про університетських викладачів, про книжки й зорі. Лариса слухала, не ставлячи запитання, яке стояло між ними. Вона жодного разу не спитала, де його сім’я, чому він утратив компанію і хто позбавив його документів. Андрій помічав її обережність і від цього ще дужче відчував обов’язок розповісти все сам.

Іноді в під’їзді грюкали двері, і зі сходів долинали приглушені голоси. Цікавість сусідів не зникла. Людмила справді прийшла по сіль, отримала пачку й, сидячи біля порога, намагалася з’ясувати бодай професію Андрія. Лариса відповідала коротко, а він із серйозним обличчям заявив, що працює «на посаді того, хто одужує». Людмила пішла розчарованою, зате вже ввечері весь будинок знав нову версію: загадковий чоловік Лариси нібито великий фахівець, який тимчасово лікується.

Галина Яківна при зустрічі уважно оглянула Андрія й чемно привіталася. Вона явно не впізнала чоловіка в капелюсі. Лариса ледь стримала усмішку, а Андрій, піднявшись додому, сказав:

— Гадаю, не будемо руйнувати її впевненість у власній спостережливості.

— Ти не сердишся на неї?

— На вулиці швидко розумієш: чужий страх часто маскується грубістю. Вона боялася не мене, а пов’язаної зі мною невідомості.

Лариса почула в цих словах досвід, про який він поки мовчав. Уночі вона довго лежала без сну. Андрій був зовсім близько, за стіною, але його минуле лишалося зачиненою кімнатою. Вона боялася не того, що почує, а того, який біль йому доведеться знову пережити, відчиняючи двері в цю кімнату.

Андрій теж не спав. Він розумів: не можна будувати нове життя на вдячності й недомовленості. Лариса має знати, кого впустила до дому, які люди можуть одного дня знову з’явитися поруч із ним і чому він опинився біля сміттєвих контейнерів. Головна розмова ставала неминучою… 👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» нижче👇👇👇