ЗЛИДЕННА РОДИНА З СРСР УТЕКЛА ДО НІМЕЧЧИНИ. Через 10 Років Сусіди Не Повірили Власним Очам

Поки він чекав, життя в комуналці тривало. Сусід Юрко запив іще дужче. Його дружина Марина перестала виходити з кімнати вдень.

З’являлася лише вночі, коли Юрко засинав, тихо йшла на кухню, гріла чай і сиділа в темряві. Оксана інколи складала їй компанію. Вони мовчали, бо говорити було ні про що, і це мовчання двох жінок на комунальній кухні в темряві було промовистішим за будь-які слова.

Інші сусіди — літнє подружжя Гнатюків із трьома кішками та самотній пенсіонер Павло Миронович, який цілими днями слухав радіо на повну гучність, — жили своїм життям і в чужі справи не втручалися. П’яту кімнату займала Галина Степанівна, колишня вчителька математики, яка вийшла на пенсію, овдовіла й тепер витрачала весь свій час на те, щоб стежити за порядком на кухні, писати скарги до житлової служби й сваритися з Юрком через немитий посуд. Саме Галина Степанівна одного разу сказала Оксані фразу, яка вразила її болючіше за будь-що інше.

Вона сказала: «А чого ви, Оксано, хотіли? Ви ж самі обирали цього чоловіка. Інженер, а родину прогодувати не може. Мій покійний чоловік, між іншим, був простим токарем, а ми щоліта їздили на море».

Оксана нічого не відповіла. Вона прийшла до кімнати, сіла на ліжко й розплакалася. Богдан, який чув цю розмову крізь стіну, вперше відчув злість такої сили, що в нього заболіло в грудях.

Не злість на Галину Степанівну, а злість на себе, на те, що він дозволив своїй родині жити так, на те, що людина з вищою освітою, із золотими руками, з головою, здатною проєктувати найскладніші системи, не може купити своїм дітям їжі. Ця злість стала паливом, яке штовхало його вперед усі наступні місяці. Відповідь з обласного архіву прийшла в січні 1988-го, через три місяці.

Конверт був тонкий, і Богдан, тримаючи його в руках, готувався до відмови. Але всередині лежав лист, у якому архівна працівниця Лариса Вікторівна повідомляла, що запис про народження Софії Миронівни Войтенко справді знайдено в метричних книгах поселення предків за 1929 рік. Ба більше, в архіві збереглися списки депортованих воєнного часу, і в них фігурувала родина Войтенків: батько Мирон Андрійович, мати Дарія Петрівна, донька Софія.

Лариса Вікторівна пропонувала вислати завірені копії за невелику плату. Богдан тримав цього листа й відчував, як у нього тремтять руки. Він відправив гроші того ж дня — двадцять грошових одиниць, що на ті часи було значною сумою, половиною того, що Оксана заробляла за місяць шиттям.

Копії прийшли через шість тижнів. Це були старі, ледь читабельні документи, але на них стояли печатки, і вони підтверджували те, що Богдан уже знав. Його мати належала до депортованого народу, і її родину було насильно переселено.

Тепер треба було довести зв’язок між Софією Войтенко та Ганною Степанівною Коваленко. Мати змінила ім’я, по батькові й прізвище, і офіційно на папері ці дві жінки були різними людьми. Богдан написав до дитячого будинку в обласному центрі.

Відповіді не було три місяці. Потім прийшла відписка, що архіви за ті роки втрачені. Він написав до місцевої реєстраційної служби.

Там сказали, що записи про зміну імені за ті роки зберігаються в обласному архіві. Він написав до обласного архіву. Очікування.

Місяці очікування. Щовечора після роботи він сідав за стіл і писав листи. Акуратним почерком, на чистому папері, ввічливо, наполегливо, терпляче.

Оксана дивилася на нього й мовчала. Вона бачила, як у чоловіка з’явився вогонь в очах. Той вогонь, якого не було вже давно.

Відповідь з обласного центру прийшла в травні 1988-го. Запис про зміну імені було знайдено. Софія Миронівна Войтенко, 1929 року народження.

У 1947 році в реєстраційній службі тієї області вона змінила ім’я, по батькові й прізвище, ставши Ганною Степанівною Бондаренко. Це була та нитка, що зв’язувала все воєдино. Войтенко стала Бондаренко…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇