Знайомство молодого чоловіка із заможної родини з новенькою в їдальні мало несподіване продовження

У таксі зовнішній спокій не полишив його, але думки вже працювали так, як у далекі роки: рішення ухвалене, тепер треба було прорахувати виконання. Від розбещеного юнака, який ніколи не стикався з наслідками своїх вчинків, він і чекав саме такої відповіді. Чемне прохання не спрацювало.

Григорій Андрійович згадав власне попередження й подумав: «Попереджений — отже озброєний. Тільки тепер озброєний я, а не ти, хлопче». Настав час говорити мовою, яку Денис розумів краще за слова.

Три дні старий спостерігав за ним терпляче й методично. Він з’ясував увесь розпорядок: щовівторка й щочетверга Денис тренувався у спортивному залі, щоп’ятниці зустрічався з друзями в клубі, а додому часто повертався пізно й без супроводу. Самовпевненість не дозволяла йому вважати самотність небезпечною.

У четвер увечері Денис вийшов із залу у двір, який на той час майже спорожнів. Біля машини йому перепинила дорогу знайома постать.

— Знову ви? — роздратовано кинув він, дістаючи ключі. — Я ж велів відчепитися.

— Я дав тобі останній шанс. Ти ним не скористався.

— І що тепер?

Запитання прозвучало все ще зухвало, однак у голосі вперше майнула невпевненість. Старий рухався без тієї неквапної м’якості, яку Денис сприйняв за слабкість.

— Тепер поясню інакше…