Звичайне прохання тітки Галі перед сном стало початком історії, яку я досі не можу забути
Я боявся. Боявся, що Оксана розповість матері. Боявся зустріти її біля криниці, на вулиці, біля крамниці. Боявся, що вона подивиться на мене при людях якось по-особливому, і всі одразу здогадаються. Водночас я болісно чекав будь-якої нагоди її побачити. Сором і бажання вчепилися одне в одне так міцно, що я сам перестав розуміти, чого хочу більше: щоб вона зникла з мого життя чи щоб знову ввійшла в нього так само раптово, як у той полудень.
Кілька днів я ходив сам не свій. Мати питала, чи не захворів я. Брат сміявся, що я став мовчазний, наче старий. Сестра дражнила, що я, мабуть, закохався в ту дівчину з озера. Я відмахувався, сердився, виходив надвір, але від себе піти не міг. Перед очима знову і знову поставала Оксана: її примруження, рух руки, запах ягід, м’який рип ліжка. І щоразу мені ставало то жарко, то соромно, то радісно до запаморочення.
Зрештою я не витримав.
Привід вигадався дурний, але тоді він здавався майже переконливим. Я сказав матері, що Оксана нібито просила мене зайти й підправити драбину в льох. Мати навіть не здивувалася. Вона тільки подивилася на мене поверх столу й кивнула:
— Сходи, звісно. Їй там нікому допомогти. Заодно оце занеси.
Вона поставила переді мною банку полуниць. Ягоди були темні, стиглі, м’які, пахли так сильно, що від того запаху в мене знову стиснулося всередині. Мати сказала, що в Оксани своя ягода майже пропала, а в нас цього року вродила. Я взяв банку, намагаючись не показати, як тремтять пальці.
Дорога до дому край узлісся ще ніколи не здавалася мені такою довгою. Я йшов повільно, хоча ноги самі хотіли пришвидшитися. Біля кожного паркану хтось міг стояти. З кожного вікна хтось міг дивитися. Мені ввижалося, ніби все селище знає мою таємницю, ніби баби біля хвірток уже переморгуються, хлопчаки глузливо всміхаються, собаки проводжають мене не гавкотом, а осудом.
Насправді ніхто не звертав на мене особливої уваги. День був звичайний, спекотний, сонний. Десь сушилася білизна, десь плакала дитина, десь рипів віз. Але я ніс ту банку полуниць, як доказ, і сам не міг вирішити, навіщо йду. Допомогти? Передати ягоди? Побачити її? Перевірити, чи не наснився мені той полудень?
Біля хвіртки я зупинився. Рука не піднімалася відсунути клямку. Я стояв, переступав з ноги на ногу й лаяв себе останніми словами. «Іди додому, — казав я собі. — Скажеш, що її не було. Або що все зробив швидко. Або взагалі нічого не скажеш». Але ноги не йшли.
З хати долинув глухий стукіт, потім якийсь приглушений вигук, а слідом — уривок пісні. Оксана співала. Неголосно, упівголоса, як співають люди, зайняті хатньою справою. Цей звук несподівано зняв із мене частину заціпеніння. Я відчинив хвіртку, пройшов стежкою і ввійшов.
У кухні було світло й спекотно. Стара пральна машина стояла біля стіни. Оксана, стоячи навколішки, майже по плечі залізла всередину, мабуть, намагаючись дістати застряглу ганчірку чи якусь річ. Вигляд у неї був водночас смішний і безпорадний. Вона почула мої кроки, але не відразу обернулася.
— Хто там? — спитала вона…
