Звичайне прохання тітки Галі перед сном стало початком історії, яку я досі не можу забути

— Це я, — відповів я і тут-таки відчув, як по-дурному це прозвучало.

— А, помічник, — сказала вона. — Ну, раз прийшов, не стій стовпом. Витягни мене звідси, а то я тут зараз жити залишуся.

Я поставив банку на стіл і підійшов. Мені було ніяково навіть простягнути руки. Оксана веліла тримати міцніше. Я обережно взяв її під пахви, потім перехопив зручніше, потягнув. Вона бурчала, сміялася, лаяла стару машину, спеку, свою необережність. Нарешті вивільнилася і, важко видихнувши, сіла на табурет.

Щоки в неї розчервонілися, на скроні блищала крапля поту, кілька пасом вибилися з коси. Вона виглядала такою живою, домашньою, справжньою, що в мене раптом зникли всі заготовлені слова. Не було ніякої фатальної жінки з хлоп’ячих фантазій. Переді мною сиділа сусідка, втомлена від спеки, захекана, трохи сердита і чомусь однаково прекрасна.

Вона помітила банку.

— Це що?

— Мама передала, — сказав я поспіхом. — Полуниці. Сказала, у вас цього року не вродило.

Оксана встала, взяла банку, подивилася на ягоди й усміхнулася.

— Передай спасибі. Гарна у вас мати. Все пам’ятає.

Я кивнув. На цьому розмова могла закінчитися. Я міг сказати, що зайду потім, міг спитати про драбину, міг піти й зберегти бодай видимість пристойності. Але я стояв посеред кухні, не рухаючись. Оксана теж мовчала. Тиша між нами ставала щільнішою. З вулиці долинав шелест листя, десь рипнула хвіртка, під стелею дзижчала муха.

Нарешті вона подивилася просто на мене.

— Ну? — спитала тихо. — Навіщо прийшов насправді?

Я опустив очі. Брехати далі було безглуздо. Та я й не вмів тоді брехати по-справжньому.

— Не знаю, — сказав я спершу.

Вона не відповіла. Просто чекала…