19 років, наша дівчина стала ДРУЖИНОЮ ШЕЙХА… Але після першої ночі потрапила до ЛІКАРНІ

— шепіт Надіри у дверному прорізі змусив мене здригнутися. — Я всюди вас шукаю.

Я швидко сховала лист і перстень у рукав. Надіра окинула поглядом полиці й урвалася, ніби побачила привида.

— Вам не можна тут бути. Сюди ніхто не заходив багато років.

— Що це за знак на персні? — запитала я, намагаючись говорити спокійно.

Вона відвела очі.

— Старий знак, — відповіла дівчина й майже нечутно додала: — Спитайте в пані Зухри. Якщо хтось і пам’ятає минуле, то тільки вона.

Ім’я прозвучало як пароль. Я вже зустрічала Зухру в коридорах. Маленька, сухорлява, зі срібною косою, ніби зітканою з місячного світла. Її поважали всі: кухарі, слуги, навіть вартові.

Я знайшла її у внутрішньому дворі, де старі жінки сушили індиго й коріандр.

— Зухро, — сказала я. — Ви пам’ятаєте колишні часи?

Вона подивилася на мене поглядом досвідченої лікарки, яку неможливо обдурити зовнішнім блиском.

— Це часи пам’ятають мене, — всміхнулася вона. — Що ти шукаєш, дитино?

Я не стала ходити навколо. Запитала про знак, про західне крило, про те, чому всі дивляться на мене як на приречену.

Стара довго мовчала. Здавалося, вона слухає не мене, а вітер, що збирався над пласкими дахами.

— Тебе попереджали, — сказала вона нарешті. — Але попередження — як дощ у пустелі. Чуєш його, а води все одно немає. Слова не рятують, якщо серце глухе.

— Моє серце чує, — відповіла я. — Допоможіть почути й розуму.

Вона кивнула.

— Західне крило зачинили ще за батька твого чоловіка. Уночі там стогнуть стіни. Удень мовчить камінь. Перша дружина Рашида померла там. Потім друга. Потім третя.

— Чому?

— Бо смерть шукала їх, — спокійно сказала Зухра, ніби говорила про ціну фініків на ринку.

— А хто кликав смерть?

— Не знаю. Може, серце чоловіка. Може, чужі руки.

— Рашид говорив про прокляття…