19 років, наша дівчина стала ДРУЖИНОЮ ШЕЙХА… Але після першої ночі потрапила до ЛІКАРНІ

Я вперше побачила, що мовчання може бути щільнішим за камінь. Слуги уникали мого погляду, Надіра прошепотіла мені «бережіть себе», а Рашид зник, залишивши мені в розпорядження коридори, тіні й власні страхи. Казка дала тріщину. І я вирішила: якщо навколо мене таємниця, я сама піду їй назустріч.

Уранці повітря було сухим, ніби сонце випалювало палац зсередини. Я попросила Надіру принести мені просту сукню без вишивки і, відмовившись від прикрас, вирушила блукати. Мені хотілося розчинитися в стінах, стати не королевою, а тінню, щоб палац перестав шепотіти й нарешті заговорив.

Життя тут підпорядковувалося суворому ритму. В одні години північною галереєю проходила варта, в інші жінки з гарему прямували до лазень, кухарі гриміли мідними кришками, садівники приносили оберемки жасмину й м’яти для фонтанів. Це був налагоджений механізм, у якому я опинилася випадковою деталлю — блискучою, але непотрібною.

Невдовзі я помітила одну дивину. Біля зачинених дверей західного крила зміна варти завжди відбувалася раніше, ніж в інших місцях, ніби там охороняли не золото й не зброю, а саму тишу. Я зупинилася біля одних таких дверей. На бронзовій накладці був вибитий знак: місяць і два схрещені клинки.

Символ ніби різав погляд. Я потягнула за ручку. Двері не піддалися. Нижче, майже біля самої підлоги, я помітила крихітну замкову шпарину, вузьку, мов суха усмішка. Я присіла, ніби поправляючи поділ, і відчула: біля порога камінь холодніший, ніж у коридорі. Там, за дверима, було сиро й порожньо, як у підземеллі. Але чому вхід до такого місця був у парадній галереї?

— Пані, — тихо покликала Надіра. — Вам краще повернутися.

— Що означає цей знак? — запитала я, не обертаючись.

Пауза була короткою, але в ній чувся весь палацовий вишкіл покори.

— Старий герб, — видихнула вона. — Так колись позначали крило жінок колишніх правителів.

— Гарем?

— Колись, — Надіра ковтнула. — Тепер туди не можна.

— Нікому?

— Нікому, — повторила вона й ледь чутно додала: — Навіть його світлості.

Ці слова вдарили сильніше за будь-яке зізнання. Заборонене місце, куди не міг увійти навіть господар палацу, звучало як казка всередині казки. Але мені вже хотілося не вірити в казки, а викривати їх.

Я кивнула й пішла, вдаючи, що здаюся. Насправді я просто обрала інший шлях.

Сади за східним крилом були підстрижені до бездоганності. Алеї, фонтани, білі павичі з хвостами, що мерехтіли молочним світлом. Я йшла вздовж стіни з потемнілими барельєфами.

На камені були вибиті жінки в тонких покривалах, чоловіки в тюрбанах, сцени полювання, свята, божества пустелі. В одному місці кладка обвалилася, і крізь тріщину виднілися сходи, що вели вниз. Я озирнулася — нікого — і ковзнула всередину.

Унизу пахло пилом і старими прянощами. Вузький прохід вивів мене до низьких дверей без ручки. На рівні плеча з них стирчала залізна скоба. Я потягнула, і двері піддалися з неприємним скрипом.

За ними виявилася маленька кімната без вікон — щось між коморою й схованкою. На полицях стояли скриньки, згортки, порожні амфори. Я присіла біля нижньої полиці й намацала тонкий шкіряний ремінець. Потягнула — і на підлогу впала пласка шкатулка з кипариса. Замка не було, лише мотузка з вузлом.

Розв’язавши її, я знайшла кілька речей: перстень із тим самим знаком місяця й двох клинків, старовинну шпильку з перламутром і складений учетверо аркуш пергаменту. Лист був написаний арабською.

Я читала погано, але кілька слів змогла розібрати: «Ніч. Кров. Милість. Свідок». Унизу стояв підпис, майже стертий часом: Самір ібн Насір. Прізвище Рашида.

Рука здригнулася. Отже, це не запилена реліквія. Це слід родини, частиною якої я тепер стала.

— Аліно?