85-річна жінка цілий рік дбала про кошеня, не підозрюючи, яким воно виросте.

Уранці на ґанку не було ні подарунка, ні порожньої миски. Молоко так і стояло неторкане. Такого не траплялося жодного разу відтоді, як він повернувся.

Серце старої стиснула крижана рука страху. Вона ходила хатою, не знаходячи собі місця.

— Мурзик… Що сталося, хлопчику мій? — шепотіла вона, дивлячись на темну стіну лісу.

Минув ще один день і ще одна ніч.

Він не з’явився.

Ганна Степанівна перестала їсти й майже не спала. Вона сиділа біля вікна, як вартовий на посту, і очі її почервоніли від напруження.

Вона намагалася переконати себе, що він просто пішов далеко на полювання, що в диких звірів свої закони. Але материнське серце відчувало: сталася біда.

На третій день вона не витримала.

Накинувши старий плащ і взявши до рук палицю, вона вийшла з хати й, ні на кого не зважаючи, пішла до лісу. Вона пішла тією самою стежкою, де колись стояв капкан.

Вона йшла, сама не знаючи куди, просто йшла вглиб лісу, вигукуючи захриплим голосом одне-єдине слово:

— Мурзик! Мурзик!

Ліс зустрічав її непривітно. Гілки шмагали по обличчю, ноги грузли у вологій землі. Вона спотикалася, падала, підводилася й ішла далі.

Вона пройшла кілька кілометрів, коли побачила те, від чого в неї підкосилися ноги.

На галявині, серед моху й торішнього листя, виднілися сліди боротьби. Земля була розрита, довкола лежали клапті чорної шерсті й бурі плями запеченої крові.

А поруч — сліди кількох пар людських ніг.

І ще дещо.

На землі валявся порожній використаний шприц із товстою голкою, які ветеринари застосовують для тимчасового знерухомлення великих тварин.

Ганна Степанівна все зрозуміла.

Це були не звичайні мисливці. Це були ті, до кого дійшла розповідь Семена про золоту шкуру.

Вони вистежили його. Приспали й забрали.

Її хлопчика вкрали.

Вона впала навколішки, і з її грудей вирвався страшний, беззвучний крик розпачу. Вона не знала, скільки просиділа так, гойдаючись із боку в бік посеред ворожого, спорожнілого лісу.

Коли вона, хитаючись, дісталася назад до села, вже смеркало. Першим її побачив дядько Митя. Він кинувся до неї.

— Степанівно, ти де була? Ми вже з ніг збилися…