85-річна жінка цілий рік дбала про кошеня, не підозрюючи, яким воно виросте.

І тільки життя Ганни Степанівни тепер підпорядковувалося новому таємному ритуалу.

Подарунки на ґанку з’являлися не щоночі, а раз на три-чотири дні. Це було дивне, безмовне листування між старою й лісовим хижаком.

То тетерук, то пара жирних рябчиків, а одного разу навіть молодий бобер. Вона приймала ці дари з благоговінням. Вона знала: це не просто їжа. Це був його спосіб сказати: «Я тут. Я в порядку. Я дбаю про тебе».

Вона ніколи не бачила його. Він приходив під покровом найгустішої передсвітанкової темряви, безшумний, мов тінь. Але вона відчувала його присутність.

Іноді, сидячи біля вікна довгими вечорами, вона помічала на кромці лісу два тьмяні вогники, які на мить спалахували в темряві й одразу гасли.

Її серце завмирало.

— Мурзик, — шепотіла вона в тишу.

І їй здавалося, що там, за сотню метрів від неї, він її чує.

Вона виставляла на ґанок миску з парним молоком, яке тепер купувала в сусіда дядька Миті. Уранці миска завжди була порожня й вилизана до блиску.

Це була їхня спільна таємниця. Їхній безмовний договір.

Віктор Петрович, як і раніше, навідував її, але вже рідше. Із приходом весни справ побільшало. Він бачив, що стара ожила, посвітлішала, а в очах з’явився осмислений блиск.

Він радів за неї, але водночас його не полишала тривога.

— Степанівно, ти б усе ж обережніше, — казав він, помітивши чергову тушку зайця в неї на кухні. — Звір дикий, він і є дикий. Сьогодні він тобі зайця приніс, а завтра може й біда статися.

— Не станеться, Вітю, — спокійно відповідала вона. — Він не злий. Він вдячний.

Сперечатися було марно. Віктор лише зітхав і їхав, хитаючи головою.

Тим часом Семен Косий сидів в ізоляторі в очікуванні суду. Справа його була гучна, показова. Захищати його ніхто не хотів.

Але в камері він не мовчав. Із сокамерником, таким самим дрібним злодюжкою й п’яницею, він із захватом говорив про незліченні багатства, які в нього нібито вкрала стара відьма.

Він брехав, що звір був майже ручний, що він уже домовився з покупцями зі столиці, що йому мали заплатити величезні гроші.

— Вона його причарувала, відьма, — шипів він ночами. — Але я вийду. Я своє заберу. Добуду цю золоту шкуру, навіть якщо це буде останнє, що я зроблю в житті.

Чутки, як вода, просочуються крізь будь-які стіни. Історія про золоту шкуру й божевільного браконьєра, одержимого помстою, пішла гуляти кримінальним світом.

Однієї ночі Ганна Степанівна прокинулася від дивного передчуття.

Було тихо. Навіть надто. Не гавкали собаки, не ухала сова в лісі.

Вона підійшла до вікна. Ніч була безмісячна й темна. Вона вдивлялася в бік лісу, але не побачила звичних вогників.

На душі стало тривожно…