85-річна жінка цілий рік дбала про кошеня, не підозрюючи, яким воно виросте.

Звір був слабкий, але коли до ангара увірвалися люди, він підвів голову, і в його бурштинових очах спалахнула колишня лють.

Новина про порятунок Мурзика стала головною новиною дня.

Його під наглядом ветеринарів доправили до найкращого реабілітаційного центру для диких тварин.

Постала головна дилема: що робити з ним далі?

Випускати в дику природу звіра, який так довго жив поруч із людиною й був травмований викраденням, було небезпечно. Залишати в неволі — жорстоко.

Але рішення прийшло само собою. І його авторкою знову стала Ганна Степанівна.

Коли Віктор зателефонував їй і повідомив, що Мурзика знайдено живим, вона довго мовчала в слухавку, а потім тихо сказала:

— Я їду до нього.

За допомогою волонтерів і обласної адміністрації її разом із Віктором доправили до реабілітаційного центру. Її підвели до просторого вольєра, що імітував лісове середовище.

Там, на камені, лежав він.

Він був іще слабкий, але вже не виглядав бранцем.

Ганна Степанівна підійшла до самої сітки.

— Мурзик… — покликала вона.

Звір здригнувся. Він повільно повернув голову.

Їхні погляди зустрілися крізь сітку.

Він упізнав її.

Він підвівся, підійшов до сітки й ткнувся в неї носом просто навпроти її обличчя. Вона простягнула руку й просунула пальці крізь комірки, торкнувшись його жорсткої шерсті.

Він замуркотів. Голосно, вібруючи, як у дитинстві.

І всі, хто стояв довкола, — суворі ветеринари, чиновники, журналісти — замовкли, спостерігаючи за цією сценою.

Усім стало ясно: розлучати їх було б найбільшим злочином.

За особистим розпорядженням голови регіону для Мурзика збудували величезний вольєр на околиці села, біля самого краю лісу. А поруч, усередині периметра, для Ганни Степанівни поставили новий, теплий і затишний будиночок.

Тепер вона могла будь-якої миті вийти на ґанок і побачити свого хлопчика, який гуляє особистою безпечною територією.

Він більше ніколи не голодуватиме й не потрапить у капкан.

А вона більше ніколи не буде сама.

Вони знову були разом.

Історія баби Ганни та її чорного кота закінчилася, ставши сучасною притчею про те, що в справжньої любові немає ні виду, ні віку, ні меж. І що іноді, щоб урятувати когось одного, треба докричатися до цілого світу.