85-річна жінка цілий рік дбала про кошеня, не підозрюючи, яким воно виросте.

Її повернення до села було тихим. Віктор сам привіз її на своєму службовому позашляховику.

Сусіди, які раніше боялися й шепотілися за її спиною, тепер виходили з хат, мовчки вклонялися, хтось намагався допомогти донести вузлик із речами.

Дядько Митя, у якого зникали кури, приніс їй банку сметани.

— Прости нас, Степанівно. Не розібралися ми. Винні, бо дуже вже злякалися.

Вона мовчки кивала у відповідь. Вона ні на кого не тримала зла. У її душі була тільки величезна дзвінка порожнеча на тому місці, де раніше жив Мурзик.

Вона увійшла до своєї хати. Все було на своїх місцях. Але хата здавалася мертвою.

Не було чути низького урчання. Ніхто не потерся об її ноги. Ніхто не зустрів її на порозі, гордо поглядаючи бурштиновими очима.

Вона сіла в старе крісло біля печі й завмерла, дивлячись у вікно.

Тепер вона могла годинами так сидіти, не відриваючи погляду від кромки лісу.

Вона чекала.

Сама не знаючи чого.

Просто чекала.

Зима почала відступати. З дахів закапало, з’явилися перші проталини. Ліс оживав, із півдня поверталися птахи. Природа брала своє.

Одного ранку, ще до світанку, її розбудив знайомий звук.

Скрегіт кігтів по дошках ґанку.

Її серце підстрибнуло й завмерло. Вона боялася ворухнутися, боялася сполохати видіння.

Скрегіт повторився.

Повільно, мов уві сні, вона встала з ліжка і, накинувши хустку, підійшла до дверей. Руки не слухалися. Вона насилу відсунула гак.

На ґанку нікого не було.

Вона вже вирішила, що їй усе наснилося, але, опустивши очі, ахнула.

На старому почорнілому килимку лежала тушка великого лісового птаха. Найкращий трофей, який тільки міг добути мисливець у цю пору року.

Подарунок.

Вона підняла птаха. Той був іще теплий.

Ганна Степанівна вийшла на ґанок і подивилася в бік лісу. На свіжому підталому снігу чітко відбився ланцюжок слідів. Величезних, круглих слідів.

Три звичайні й один — трохи змазаний, неправильної форми.

Він накульгував.

Але він був живий.

Він був тут.

Він пам’ятав.

Вона стояла на ґанку, притискаючи до грудей лісовий подарунок, і дивилася на дерева, які приховали її дикого сина. І вперше за багато тижнів усміхнулася.

То була слабка, сумна усмішка, але вона освітила її обличчя.

Вона більше не була сама. Десь там, у безкрайому зеленому морі, билося серце, яке назавжди було пов’язане з її власним.

Весна набирала сили. Дні ставали довшими, сонце пригрівало по-справжньому, і ліс, ще недавно мовчазний і скутий морозом, наповнився тисячами звуків.

Село ожило. Чоловіки готували човни до сплаву. Жінки вивішували на просушку рядна. Життя йшло своїм ладом….