Бабуся одразу сказала Олі, що наречений їй не пара, але справжню причину дівчина зрозуміла лише на дачі у свекрів

Після обіду Степан Григорович запропонував Андрієві пройти в дальній кут ділянки — показати місце, де навесні збирався зробити нову грядку. Обоє пішли доріжкою за яблуні. Оксана Петрівна почала прибирати зі столу й знову не підпустила Дарину.

— Сиди, відпочивай. Ти в нас гостя.

Дарина залишилася на терасі сама. За склом виднівся сад: ідеальні доріжки, рівний газон, яблуні з табличками, грядки, підготовлені до зими. Усе було гарно, правильно, вивірено. І від цього чомусь ставало незатишно. Як у кімнаті, де бездоганно розставлені меблі, але забули прорубати вікно.

Вона ще не знала, що день не закінчився. Що насос на гаку, слово «перебірливий», перевіряльний погляд Андрія — усе це було не окремими дивностями, а першими штрихами до малюнка, який ось-ось проявиться цілком.

Із саду долинув голос Степана Григоровича. Він не кричав. Навіть не підвищував тону. Але в його рівності було щось таке, що Дарина відразу підвелася. Голос ішов з-за яблунь — твердий, уривчастий, холодний.

Вона кілька секунд стояла біля дверей, не наважуючись втручатися. У чужому домі, на чужій ділянці легко зробити зайвий крок. Потім усе ж вийшла на доріжку й пішла туди, звідки чулися слова.

Біля дальнього краю ділянки, там, де паркан підходив майже впритул до старої сусідської яблуні, доріжка впиралася в невеликий майданчик. За металевим полотном виднілася широка, майже облетіла крона; кілька гілок перевалювалися на бік Литвинів, одна низько тяглася над газоном. Під цією гілкою стояли Степан Григорович і Андрій. Поруч із ними — дівчинка років дванадцяти в помаранчевій куртці. Одна кіска збилася набік, щоки палали червоним. Не від холоду — від сорому й страху.

Дівчинка стояла, притиснувши руки до боків, і дивилася в землю.

— Я тебе питаю, що ти тут робила? — промовляв Степан Григорович тим самим рівним голосом.

— Я… яблуко впало, — ледь чутно сказала дівчинка. — До вас. Я тільки хотіла дістати.

— Яблуко впало, — повільно повторив він. — І ти вирішила, що можна лізти на чужу ділянку?

— Я не перелазила через паркан. Там унизу щілина… Я тільки пролізла по яблуко.

— Чужа територія залишається чужою, навіть якщо пролізли через щілину.

Дарина зупинилася за кілька кроків. Андрій стояв трохи збоку, схрестивши руки на грудях. Його обличчя лишалося спокійним. Саме цей спокій ударив сильніше, ніж чужа суворість. Він дивився не на перелякану дитину, а на ситуацію, яку треба правильно оформити…

У Марти тремтіло підборіддя, але вона щосили намагалася не розплакатися. Ця дитяча спроба зберегти гідність у становищі, де дорослі вже відібрали в тебе право на просту помилку, була майже нестерпною. Дарина відчула, як у ній піднімається не жаль навіть, а гострий спротив: не можна так. Не можна робити з яблука злочин…