Бабуся одразу сказала Олі, що наречений їй не пара, але справжню причину дівчина зрозуміла лише на дачі у свекрів

— Вона хотіла дістати яблуко, яке впало з її дерева, — сказала Дарина.

Усі повернулися до неї. Дівчинка — з миттєвою, боязкою надією. Степан Григорович — без подиву, майже з тією самою оцінкою, з якою вранці дивився на ділянку. Андрій — швидко, застережливо.

— Дарино, — неголосно сказав він.

Степан Григорович звернувся до неї так само рівно, як перед тим до дівчинки:

— Дерево росте за парканом, але гілки заходять на мій бік. Усе, що лежить на моїй землі, належить мені. Так влаштоване право власності.

Дарина розуміла: формально він може мати рацію. У цій рації й було найнеприємніше. Іноді закон і людяність стоять поруч, але дивляться в різні боки.

— Можливо, — сказала вона. — Але перед вами дитина. Вона хотіла взяти яблуко, що впало.

— Наступного разу думатиме, перш ніж лізти через щілину.

За спиною почулися кроки. Оксана Петрівна підійшла непомітно й зупинилася біля доріжки. Обличчя в неї було зібране, господарське, як за столом.

— Андрійку, — сказала вона синові. — Поясни дівчинці нормально. По-чоловічому. Щоб запам’ятала.

Андрій ступив уперед і присів перед дитиною навпочіпки. На мить Дарина навіть зраділа цьому рухові: у ньому було щось м’яке, майже добре. Зараз він скаже, що все зрозуміли, що можна йти додому, що більше так не треба. Зараз ситуація видихнеться.

— Як тебе звати? — спитав Андрій.

— Марта, — прошепотіла дівчинка.

— Марто, ти розумієш, що зробила?

Вона ледь помітно кивнула.

— Ти проникла на чужу територію. Неважливо, через хвіртку чи через щілину. Це порушення межі приватної власності. Ти розумієш, чим це може закінчитися?

Дівчинка дивилася в землю. Плечі в неї стали ще вужчі.

— Ми можемо покликати людей, які відповідають тут за порядок. Твоїм батькам доведеться пояснювати, чому їхня донька лізе туди, куди її не запрошували.

Він говорив тихо. Без злості, без крику. І від цього було страшніше. Того, хто кричить, можна було б списати на спалах. А Андрій не спалахував. Він спокійно користувався становищем сили, ніби це було природно, правильно, навіть необхідно. Марта підвела обличчя. Очі в неї блищали.

Дарина раптом побачила його ніби збоку: акуратний светр, рівна спина, долоні на колінах, голос майже м’який. Якби переказати комусь одну цю картинку, можна було б подумати, що він говорить із дитиною дбайливо. Але зміст слів робив жест не добротою, а зручною формою тиску. Він умів навіть погрозу подати виховано.

— Я тільки яблуко хотіла, — сказала вона. — Воно саме впало…