Бабуся одразу сказала Олі, що наречений їй не пара, але справжню причину дівчина зрозуміла лише на дачі у свекрів

Ідучи, Андрій подякував бабусі гарно й на позір щиро. Сказав, що радий знайомству, що в Дарини чудова родина. Віра Остапівна відповіла стримано: «Було приємно». У передпокої вона обійняла онуку міцніше, ніж звичайно, затримала на секунду довше.

— Дзвони, — сказала тихо.

— Подзвоню.

У ліфті вони мовчали. Андрій дивився просто перед собою, Дарина — в каламутне дзеркало, не розрізняючи власного обличчя. На вулиці він спитав:

— Ну як? Здається, я їй сподобався?

Дарина усміхнулася.

— Звісно.

Слово вийшло рівним, гладким, майже бездоганним. Тільки внизу живота холонув маленький клубок.

Додому вона повернулася вже ввечері. Не вмикаючи світла, зняла взуття, пройшла до кімнати й сіла на край ліжка. Кілька хвилин просто сиділа в темряві в пальті, не рухаючись. Потім дістала телефон і набрала Соню, університетську подругу. Вони давно не бачилися, але іноді говорили так, ніби розійшлися тільки вчора.

— Привіт, — сказала Дарина, коли та відповіла. — Ти можеш говорити?

— Можу. Що сталося?

— Нічого. Ми сьогодні були в бабусі. З Андрієм.

На тому кінці стало тихо.

— І?

Дарина прикрила очі.

— Вона сказала, що він мені не пара.

Соня помовчала зовсім трохи.

— Дарин…

— Не треба.

— Я ще нічого не сказала.

— Але збиралася.

— Я тільки хотіла спитати, чи не думаєш ти, що вона могла побачити щось…

— На добраніч, Соню.

— Зачекай, я не проти тебе.

— На добраніч.

Дарина відключилася й поклала телефон поруч. Усередині було не стільки образливо, скільки незручно — ніби в грудях застрягла тонка скалка. Вона не хотіла розбирати бабусині слова, шукати сенс у чужій паузі, згадувати погляд Віри Остапівни. Їй хотілося простого: щоб бабуся помилилася. Щоб мудра людина теж виявилася звичайною людиною, здатною схибити з першого погляду.

Наступними вихідними Андрій збирався везти її до своїх батьків на дачу. Він розповідав, що батько понад двадцять років вкладався в ділянку, будував, садив, упорядковував усе. Мати чекала знайомства. У голосі Андрія, коли він говорив про це, звучала гордість — родинна, тепла, майже та сама, за якою Дарина завжди трохи тужила.

Вона вирішила: поїде, побачить його дім, його батьків, його справжнє сімейне середовище. Усе виявиться добре. Потім вона розповість бабусі, і Віра Остапівна визнає, що цього разу поквапилася. Не з упертості, не заради перемоги — просто тому, що правда стане очевидною. Дарина так сильно хотіла в це вірити, що сама віра нагадувала зусилля. За вікном шумів вітер, листя з тополь летіло в темряву, а їй снилася бабусина долоня — суха, тепла, покладена поверх її руки й ніби не бажаюча відпускати…

Уранці вона прокинулася з тягарем, але відразу змусила себе підвестися, вмитися, увімкнути світло, відкрити робочу пошту. Дні вміли вдавати звичайні, якщо правильно розставити справи. Тільки іноді, в найпорожнішу хвилину, коли курсор блимав на екрані або чайник закипав надто довго, Дарина знову чула бабусине спокійне: «Не твій». І щоразу всередині вперто відповідала: «Ні, ти помилилася»…