Бабуся одразу сказала Олі, що наречений їй не пара, але справжню причину дівчина зрозуміла лише на дачі у свекрів

Потім розмова знову пішла легко. Говорили про старі квартали, про нові будинки, що росли всюди надто швидко, про двори без дерев, про під’їзди, де начебто все сучасно, а жити не хочеться. Віра Остапівна називала такі будівлі «коробками для зберігання людей». Андрій заперечував делікатно, пояснював щільність забудови, норми, економіку будівництва. Він не сперечався грубо, не перебивав, тримався уважно. Дарина стежила за ними й, здається, вперше за день дозволила собі видихнути.

Телефон Андрія задзвонив несподівано. Він перепросив, підвівся й вийшов у коридор, прикривши за собою двері. Крізь них долинали короткі ділові фрази.

Дарина усміхнулася бабусі.

— Ну? — спитала вона пошепки. — Як він тобі?

Віра Остапівна не відповіла відразу. Вона взяла чашку, зробила маленький ковток, поставила її на блюдце й тільки потім накрила долонею Даринину руку. Долоня була суха, тепла, з виступленими суглобами.

— Дариночко, — сказала бабуся тихо. — Він не твоя людина.

Дарина спершу навіть не зрозуміла.

— Що?

— Не твоя. Не пара тобі, якщо казати прямо.

Слова прозвучали без урочистості, без жорстокості. Так можна було сказати: «Кава холоне» або «Надворі здійнявся вітер». Саме ця буденність вдарила найсильніше.

— Бабусю, ти бачила його менше години.

— Я бачила досить.

— Для чого досить? — голос у Дарини став нижчий, гостріший. — Ти з ним до ладу не розмовляла. Він розумний, вихований, уважний. Він хороший.

— Я не сказала, що він поганий, — перебила Віра Остапівна. — Це різні речі.

— А в чому тоді річ?

Бабуся примружилася, ніби намагалася дістати з повітря потрібне слово.

— У ньому є закритість. Жорстка, акуратно прикрита. Він відповідає не тому, що відчуває, а тому, що обирає правильну відповідь. Це видно в дрібниці, але дрібниця іноді показує цілу людину.

Дарина обережно вивільнила руку.

— Ти судиш за паузою?

— Я суджу з того, що за нею стоїть.

— Це несправедливо.

— Можливо.

— Ні, не можливо, а точно. Я знаю його п’ять місяців. Він був поруч, коли мені було зле. Він не тиснув, не вимагав, не влаштовував сцен. Ти не можеш за один візит вирішити, хто мені підходить.

— Я не вирішую за тебе, — сказала бабуся. — Ти доросла. Але я мусила сказати те, що побачила.

За дверима розмова Андрія обірвалася. У коридорі почулися кроки. Дарина швидко випросталася, взяла чашку, зробила обличчя спокійним. Віра Остапівна дивилася на неї довго, з тихим смутком людини, яка вже вимовила головне й тепер нічого не може змінити.

— Я сказала, — додала вона ледь чутно. — А далі вирішувати тобі.

Двері відчинилися. Андрій повернувся, ховаючи телефон у кишеню.

— Перепрошую, робоче питання.

— Нічого, — рівно відповіла бабуся. — Кави ще налити?

Вони пробули в неї ще близько пів години. Розмова була ввічлива, навіть приємна: книжки, історія, старі навчальні програми, дивна звичка молодих людей плутати дати. Віра Остапівна залишалася уважною господинею. Жодного зайвого слова, жодного натяку. Тільки іноді вона переводила погляд на онуку. Коротко. Майже непомітно. Дарина щоразу відводила очі…