Бабуся одразу сказала Олі, що наречений їй не пара, але справжню причину дівчина зрозуміла лише на дачі у свекрів

Степан Григорович показував ділянку ґрунтовно. Ось яблуні — чотири дерева, на кожному табличка з сортом і роком посадки. Ось сливи, обрізані особливим способом, знайденим колись у старій книжці. Ось малина, вже підготовлена до зими. Ось теплиця — порожня після сезону, але виметена до останньої сухої травинки, із зачиненими кватирками. Ось льох; двері він не відчиняв, тільки повідомив, що цього року туди спустили сто шістдесят банок.

Андрій кивав звично, майже машинально. Дарина слухала з професійним інтересом: система була вибудувана справді розумно. У цьому господарстві відчувалася рука людини, яка вміє планувати, утримувати складне, доводити до результату. І все ж її знову зачепило щось тонке, майже смішне.

Степан Григорович постійно говорив «моє». Моя яблуня, мій льох, мій інструмент, моя система поливу, мій урожай. Не «наше з Оксаною», не «ми зробили», а саме «моє». Звісно, він уклав сюди десятиліття, мав право пишатися. Дарина розуміла це розумом. Але повторюване слово лишало відчуття задирки: наче й не боляче, а палець весь час за неї чіпляється.

До будинку вони повернулися, коли Оксана Петрівна вже закінчувала накривати стіл на заскленій терасі. Великий дерев’яний стіл був застелений скатертиною; довкола стояли стільці, біля стіни — лава. Усередині було тепло, хоча надворі повітря лишалося колючим.

— Може, допомогти? — спитала Дарина, побачивши, як Оксана Петрівна несе з кухні важку миску із салатом.

— Та що ти, що ти, — відмахнулася та, не зупиняючись. — Ти гостя. Гості в нас не працюють. Сідай біля Андрійка, там зручніше.

Дарина сіла. Вона спостерігала, як майбутня свекруха рухається між кухнею й терасою: швидко, впевнено, без зайвого жесту. Страви з’являлися одна за одною, мінялися місцями, вирівнювалися на столі. Оксана Петрівна була справжньою господинею — у цьому не було сумніву. Але в її «гості не працюють» Дарина почула не турботу, а межу: сиди там, куди посадили, не чіпай того, що не твоє.

— Як доїхали? — спитала Оксана Петрівна, нарешті присідаючи.

— Нормально, — відповів Андрій. — Приблизно півтори години.

— Добре. Ось, Дариночко, бери салат. Огірки свої, помідори свої. Мариновані теж мої, минулого місяця закривала.

Їжа була смачна. Дарина не могла б збрехати: хрумкі огірки, щільні помідори, м’ясо, подане пізніше з духовки, вийшло соковитим і пряним. Тут уміли працювати руками, уміли запасати, готувати, продумувати побут. Усе функціонувало бездоганно. Розмова за столом спершу теж ішла непогано: Дарина розповіла про бюро, про типові завдання, про об’єкти. Оксана Петрівна захоплювалася голосно, Степан Григорович ставив точні запитання — скільки людей у команді, які замовлення, чи приватні проєкти, чи є стабільність.

Дарина відповідала охоче й спокійно. Вона не намагалася здаватися важливішою, ніж була, не приховувала труднощів, не прикрашала професію. Їй подобалися люди, які ставлять конкретні запитання: у них зазвичай менше порожньої світськості. Але досить швидко вона помітила, що Степан Григорович питає не для того, щоб пізнати її, а щоб поставити позначку навпроти кожного пункту: освіта, робота, дохідна стійкість, сімейний тил.

— Житлові будинки — це надійно, — підсумував він. — У наш час головне — стійкість. Усе інше від лукавого.

Він сказав це так остаточно, ніби закрив тему кришкою. Дарина звикла до суперечок, де думку можна повернути, уточнити, розвинути. Тут же кожна репліка Степана Григоровича звучала не як запрошення до розмови, а як останній підпис під кресленням: виправлення не приймаються.

Дарина усміхнулася, але всередині щось знову здригнулося. Вона знала людей, для яких стійкість ставала не опорою, а стіною. Вони вміли будувати міцно. Але часто не вміли поступатися…