Багатий батько відмовився прийняти наречену сина, але через три роки побачив те, чого ніяк не очікував
«Цікаво, як там цей герой живе? — подумав він. — Сидить, мабуть, у якійсь халупі, діти горлають, дружина вимагає грошей, а він шкодує, що не послухав батька. У селищі з дипломом фінансиста багато не заробиш. Кому він там потрібен? Хіба що дрова колоти чи чужі паркани лагодити».
Ця картина принесла йому майже задоволення. Він уявив сина втомленим, оброслим, із згаслим поглядом. Уявив Леру в старому халаті, дітей у брудних куртках, порожній холодильник, вічні борги. Що яскравішою ставала ця фантазія, то легше Станіслав Павлович переконував себе, що поїздка буде не приниженням, а перемогою.
Він відкрив шухляду столу й дістав листа, якого Матвій надіслав ще в перший рік після від’їзду. Тоді батько навіть не розпечатав конверта. Кинув у шухляду й забув, удаючи, що йому байдуже.
Тепер він розкрив листа, пробіг очима кілька рядків і знайшов адресу. Назва селища здалася йому дивною. Ба більше — знайомою. Десь він уже чув її. Або бачив. Або колись проїжджав повз.
Станіслав Павлович насупився, але пам’ять не дала відповіді.
— Дурнувата назва, — пробурмотів він. — Уже з самої назви зрозуміло, що місце гниле.
Він попередив Матвія про приїзд коротким повідомленням. Відповідь сина була спокійною: приїжджай, будемо раді.
Ця фраза чомусь розлютила Станіслава Павловича. Він чекав настороженості, збентеження, може, радісного хвилювання. А отримав просте, рівне «будемо раді», ніби між ними не було трьох років мовчання й тієї страшної сварки.
Наступного дня він сів у машину й вирушив у дорогу.
Селище виявилося приблизно за годину їзди від міста. Дорога йшла крізь хвойний ліс. Дерева щільно стояли по обидва боки шосе, сонце дробилося в гіллі, на узбіччях миготіли рідкісні вказівники.
Що далі їхав Станіслав Павлович, то сильніше йому здавалося, що він уже бачив ці місця. Не просто схожий ліс, не просто таку саму дорогу — саме цю дорогу. Поворот, довгий спуск, просвіт між деревами, маленький місток через струмок. Усе озивалося в пам’яті слабким, дратівливим відлунням.
Він перебираєв знайомих, у яких могли бути будинки в цьому боці. Згадував заміські поїздки, ділові пікніки, мисливські бази, чужі дні народження. Нічого не складалося.
Зрештою він вирішив, що просто чув назву селища десь у розмовах, а дороги крізь ліс завжди схожі. Для нього, принаймні.
На в’їзді до селища він побачив велику доглянуту територію за огорожею. За нею стояли акуратні будиночки, виднілися доріжки, вивіска без зайвої розкоші, парковка, кілька машин.
Станіслав Павлович пригальмував і придивився уважніше. Якби він тут бував раніше, таке місце точно залишилося б у пам’яті. Отже, тривога була марною.
Він знову став думати про зустріч із сином. У голові вже складався приємний сценарій: він приїжджає, бачить жалюгідне існування Матвія, великодушно простягає руку, каже кілька правильних фраз. Син розуміє, як помилявся, і стає м’якшим. Потім можна буде обережно перейти до справ.
Але коли машина зупинилася біля будинку, де жив Матвій, Станіслав Павлович відчув перше справжнє здивування.
Перед ним стояла зовсім не сільська халупа, яку він устиг уявити. Будинок був великий, цегляний, міцний, з акуратним дахом, мансардою й прибудованим гаражем. На подвір’ї — лад. За будинком сад із плодовими деревами, теплиця, рівні грядки, дитячий майданчик. Доріжки викладені каменем, квіти на клумбах доглянуті, на ґанку чисто.
Усе виглядало не розкішно, але ґрунтовно. Тут жили люди, які не виживали, а влаштовували життя під себе.
Станіслав Павлович навіть не відразу вийшов із машини. Кілька секунд він просто дивився на будинок і намагався підігнати побачене під свої очікування. Не виходило.
На звук автомобіля, що під’їхав, із дому вибігли діти.
Три маленькі дівчинки в однакових панамках і сонцезахисних окулярах мчали подвір’ям так дружно, ніби давно репетирували зустріч. У всіх трьох були кругленькі щоки, кирпаті носики, світлі чубчики й однакові щербаті усмішки. Вони зупинилися біля ґанку й із цікавістю втупилися в гостя.
Слідом вийшов Матвій…
