Бандити напали на старого, але несподівана поява двох вовків змінила все

На подвір’ї його помітив сусід Остап Андрійович, який вийшов із сараю з оберемком дров.

— Ти куди проти ночі зібрався? — гукнув він. — Наче пожежа сталася.

— На узліссі лежать дві вівчарки. Обидві поранені. Якщо зараз не допомогти, до ранку не дотягнуть.

Остап упустив кілька полін і недовірливо втупився в сусіда.

— Ти їх сюди принести надумав? Даниле, це ж невідомі пси! Може, здичавілі. Отямляться — когось розірвуть.

— Зараз вони нікого не зачеплять. Вони гинуть.

— То залиш їх у лісі. Мало там усякого звіра пропадає.

Данило Петрович затягнув ремені рюкзака й похитав головою.

— Не можу, Остапе. Можеш вважати мене божевільним, але покинути їх я не зможу.

Він повернувся на узлісся вже в темряві. Кобель підвів морду на звук кроків, а сука лежала нерухомо, лише важко дихала. Данило Петрович спершу присів за кілька кроків, тихо заговорив і дав собакам звикнути до світла ліхтаря. Йому не можна було помилитися: один переляканий ривок міг посилити кровотечу або змусити змученого пса захищатися.

При світлі ліхтаря старий промив обидві рани, обережно наніс мазь і наклав пов’язки. Коли він оглядав і фіксував пошкоджену лапу, собака здригалася всім тілом, але не намагалася вкусити. Кобель невідривно дивився на неї, ніби розділяв її біль. Кілька разів Данило Петрович зупинявся, щоб сука віддихалася, а потім продовжував, дбайливо підтримуючи лапу обома долонями. Закінчивши, він сів поруч, затулив собак від вітру й зрозумів, що цієї ночі вже нікуди від них не піде…