Бандити сміялися з самотньої знахарки й вимагали данину, але після зустрічі зіткнулися з незбагненним

Навпроти сидів його водій Роман Бондар на прізвисько Шуруп. Щуплий, смиканий, із бігаючими очима, він був цілковитою протилежністю ватажка. У банді його тримали за золоті руки та за рідкісне звірине чуття на небезпеку. Шуруп завжди першим відчував, де пахне смаженим. Але того вечора він випив зайвого, захотів вислужитися й уперше в житті не почув власного чуття.

— Тьома, є тема, — прошепотів він, нахиляючись через стіл. — Тітка моя на пошті в райцентрі працює, розповідала: є хутір у лісі, кілометрів 30 звідси. Глушина страшна, дороги майже немає. Живе там одна баба, Ткач на прізвище.

Князь ліниво струсив попіл у салатницю.

— І що, пропонуєш у неї пенсію віджати?

— Та яка пенсія? — Шуруп замахав руками, і очі його заблищали. — Вона лікує, ворожить, долю бачить. До неї з усієї області їдуть, і не колгоспники, Тьома. На «Волгах» їдуть торгаші, начальство, партійні дружини. Тітка сама бачила, як дружина секретаря міськкому до неї з важкою сумкою їхала, а назад — з порожньою. Їй гроші возять, золото, кришталь. Кажуть, у неї під підлогою така кубушка, що нам і не снилася.

Князь перестав жувати. У його голові клацнула рахівниця. Стара сама. У лісі. Міліція туди не їздить. Заяву вона не напише, бо сама живе на нетрудові доходи. А за таке за радянськими законами можна й строк отримати. Це була не здобич. Це був скарб, який сам просився до рук.

— Упевнений? — спитав він, пропалюючи Шурупа важким поглядом.

— Зуб даю.

Князь повільно всміхнувся. Усмішка в нього була страшна. Губи розтягувалися, а очі лишалися холодними, наче лід на осінній калюжі.

— Заводь машину, поїдемо привітаємо бабусю зі святом.

Вони виїхали за годину. Утрьох: Князь, Шуруп за кермом і мовчазний здоровань на прізвисько Болт, якому було байдуже, кого грабувати — кооператора чи стару. Усю дорогу він жував сірник і перевіряв, чи легко виходить ніж із піхов.

30 км вони повзли майже дві години. Асфальт скінчився відразу за селищем. Далі пішла ґрунтівка, яку дощі перетворили на місиво з глини й чорної води. Вісімка ревла, буксувала, але повзла. Ліс дедалі густішав. Голі осики проступали з темряви, мокре гілля шкребло по шибках.

Шуруп нервував. Він раз у раз торкався алюмінієвого хрестика на шиї й зиркав на прогалини між деревами.

— Тьома, може, завтра? Уже ніч, Покрова все-таки.

— Ми по своє їдемо, — відрізав Князь.

Хутір з’явився раптово. Ліс розступився, і в світлі фар постала галявина, а посеред неї — хата. Не казкова хатинка, а старий міцний п’ятистінок, почорнілий від часу. Дах поріс мохом, вікна були темні, але з димаря здіймався тонкий димок. І здіймався він просто вгору, рівною ниткою, хоча над лісом гуляв вітер.

Князь вийшов першим. Дорогі черевики відразу загрузли в багнюці по кісточки. Він вилаявся й озирнувся. Повітря тут було іншим, густим, пахло прілим листям і якимись травами. Біля ґанку, поклавши величезну голову на лапи, лежав пес — кудлатий, сірий, схожий на вовка. Він підвів голову й подивився на гостей. І не загавкав, ані звуку, просто дивився. Шурупові від цього погляду стало моторошніше, ніж якби пес кинувся.

— Гей, господине! — гукнув Князь. — Гості приїхали.

Тиша.

— Болте, ламай хвіртку.

Болт ступив уперед, заніс ногу, і в ту мить двері хати відчинилися. Беззвучно, наче їх розчинили зсередини одним подихом. На ґанок вийшла жінка.

Зоя Матвіївна Ткач зовсім не скидалася на відьму з казок. Ні горба, ні гачкуватого носа. Висока суха стара в темній хустці та довгій спідниці. Їй було під 70, але стояла вона рівно, наче жердина. Обличчя, порізане зморшками, у світлі фар здавалося висіченим із каменю.

Але найстрашнішими були очі — світлі, вицвілі майже до білизни. Князеві на мить здалося, що в них узагалі немає зіниць, лише сіра каламуть, як вода в осінньому ставку.

— Чого треба? — спитала вона.

Голос був низький і глухий. Князь звик, що з його появою люди метушаться, тремтять або запобігають. Ця стара не робила нічого. І від цього він на секунду розгубився, але відразу натягнув свою нахабну посмішку й штовхнув хвіртку. Вона виявилася незамкненою…