Бандити сміялися з самотньої знахарки й вимагали данину, але після зустрічі зіткнулися з незбагненним

Ніч навалилася на ліс, наче чавунна кришка. Туман до півночі згустився так, що став схожим на скисле молоко. Вісімка летіла крізь нього, і жовте світло фар грузло в білій каламуті вже за кілька метрів від капота.

У салоні стояв нудотний запах: бензин, піт і щось солодкаве, гниле. Так тепер пахла рука Артема.

— Жени, — хрипів він, — зупинишся — пристрелю.

Позаду мовчали Болт і Лисий. Один стискав монтувалку, другий крутив у пальцях мисливський ніж. Вони їхали вже не лякати й не вибивати борги. Вони їхали вбивати.

Страх, що мучив їх два тижні, переплавився в лють. Їм треба було знищити джерело кошмару, щоб повернути собі власне життя.

Вісімка звернула на ґрунтівку, і тут Шуруп ударив по гальмах. Вісімку розвернуло впоперек колії, мотор чхнув і заглух.

— Ти що робиш? Там хтось стояв! — прошепотів Шуруп, дивлячись у лобове скло величезними очима. — Посеред дороги жінка в білому.

— Тут ліс на 30 км. Заводь.

Стартер вив. Мотор мовчав. Вони вивалилися в холодну сиру ніч і спробували виштовхати машину. Колеса зайшли в багнюку по самі диски. Марно.

Артем посвітив ліхтариком уперед і завмер. А де дорога? Там, де мала тягнутися ґрунтівка, стіною стояли осики й бурелом. Колія обривалася просто під переднім бампером, наче хтось стер її з землі. Позаду машини дорога була, попереду — ні.

— Ми не туди звернули, — пролепетав Шуруп.

— Тут один поворот. Один. Ми двічі їздили.

— Чортівня, — прошепотів Болт і перехрестився.

Шуруп зірвався на вереск.

— Тьомо, повернімося. Не пускає вона нас.

Артем підійшов до нього впритул і приставив ствол до лоба. Метал стукнувся об кістку.

— Бачиш, це теж знак. Іди вперед. Тут кілометра два. Я знаю напрямок.

Вони пішли через ліс. Ноги провалювалися в мох і гниле листя. Туман був такий густий, що той, хто йшов другим, бачив спину першого лише розмитою плямою.

Хвилин за десять земля під ногами стала хиткою, почала хлюпати. Між купинами, наче нафта, блиснула чорна вода.

— Минулого разу болота не було, — сказав Болт.

— Було, — збрехав Артем. — Ідемо.

І тут праворуч, у тумані, загавкав собака. Глухо, низько, хрипко. Болт зупинився як укопаний. Він упізнав цей голос. Точніше, він упізнав би його, якби той пес хоч раз при ньому подав голос. Але він ніколи не гавкав, а цей гавкав. І від цього ставало ще страшніше.

— Мертві собаки не гавкають, — прошепотів Болт.

Гавкіт повторився ближче, а потім до нього додалися кроки, важкі, по воді. Хляп, хляп, хляп. Вони мало не побігли, перечіпаючись через коріння.

Шуруп ішов останнім і весь час озирався. І одного разу обернувся та побачив. Із чорної води піднімалася маленька постать, його донька Оля, в тій самій піжамі, в якій він вклав її спати. Тільки очі в неї були світлі, вицвілі, без зіниць, а з рота текла болотяна рідина.

— Тату! — прошелестів дитячий голос, схожий на шелест сухого листя. — Іди до мене.

Розум Шурупа, виточений двома тижнями безсоння, луснув, наче перетягнута струна.

— Олю! — закричав він і кинувся просто в хащі, убік від інших.

— Стій, ідіоте! Там трясовина!

Затріщали гілки. Захлюпала вода. Пролунав сплеск, короткий захлинений крик і тиша.

— Шурупе! — покликав Лисий.

Відповіді не було.

— Нема його, — сказав Артем рівним голосом, від якого стало моторошно. — Слабкий був. Ідемо, я чую дим.

І справді, крізь запах гнилі пробивався тонкий, ледь вловимий запах диму, але пахло не дровами, пахло полином, багном і чимось солодким, дурманним.

А потім туман розступився. Раптово, наче хтось розсунув завісу. Перед ними лежала галявина. Посередині стояв будинок, чорний, величезний, схожий на труну. Вікно, яке Лисий вибив десять днів тому, було ціле, і скло поблискувало. Двір був чисто заметений, ані сліду вбитого пса.

А над галявиною в розриві туману висів місяць, роздутий, неповний, наче надкушений з одного краю. До повні залишалося п’ять днів.

— Вікно, — прошепотів Лисий, — я ж його вибив.

— Нове вставила, — прогарчав Князь. — Лий бензин.

Із труби йшов дим, але він не піднімався вгору. Він стікав по даху вниз і сповзав у двір важкими сизими кільцями. Від солодкого запаху паморочилося в голові, у роті з’явився присмак металу. Язик прилипав до пересохлого піднебіння…