Бандити сміялися з самотньої знахарки й вимагали данину, але після зустрічі зіткнулися з незбагненним

У машині стало тихо.

— Пив твій голова, — сказав Артем, але голос у нього здригнувся.

— Може, й пив, — знизав плечима Коваленко. — Тільки бульдозерист досі в обласній психлікарні лежить, десять років мовчить. А як місяць повний, вити починає.

Він подивився на згорток, але нічого не став питати. Просто відійшов від машини й дивився їй услід, доки червоні вогні не розчинилися в тумані. Потім сплюнув через ліве плече й поїхав в інший бік.

Згорток урочисто замкнули в сейфі у квартирі Артема. Сталева скринька, вмурована в стіну. Артем сам повернув ключ і двічі смикнув ручку. Потім узяв із полиці відривний календар, де на звороті кожного листка були надруковані фази місяця, й знайшов потрібне число.

— 5 листопада, — сказав він. — Повня. Два тижні чекаємо, потім ділимо.

Ці два тижні перетворилися на пекло. Наступного дня рука Артема почорніла, пухлина спала, але шкіра висохла й натягнулася, наче пергамент, та стала кольору вугілля. Пальці скривилися й перестали розгинатися.

Лікар в обласній лікарні подивився на кисть і відсунувся.

— На гангрену не схоже. Тканини живі, а сохнуть, наче мумія. Такого я не бачив. Вам до столичної клініки треба, Артеме Петровичу. Тут ампутацією тхне.

— Я тобі самому голову ампутую, — прошипів Артем. — Лікуй.

Він ковтав знеболювальне жменями, запивав горілкою. Біль не минав. Він перестав спати. Уночі ходив квартирою й дивився на сейф. І йому вчувалося, що з-за сталевих дверцят долинає тихе шарудіння, наче всередині хтось повільно пересипає землю з долоні в долоню.

Шуруп не виходив із дому. Він заткнув щілини у вікнах, сидів у кутку з обрізом на колінах і дивився в порожнечу.

— Чого ти чекаєш, Ромо? — плакала дружина.

— Їх! — шепотів він. — Вона сказала: «Кров усередину піде». Уже пішла. Я чую, як тече.

Йому було 32 роки. Із дзеркала на нього дивився старий із сивими скронями.

Болт, найміцніший з усіх, теж здав. У кожному темному провулку йому ввижався силует величезного сірого пса. За вечерею, коли він розгризав хрящ, йому почувся той самий хрускіт, із яким ламався собачий хребет. Він виплюнув м’ясо й більше їсти не зміг.

Банда, що тримала в страху весь район, розсипалася на очах. Ніхто не виходив збирати данину. Конкуренти з сусіднього міста відчули слабину. Селищем поповз шепіт. Артем здувся. Артем хворий, Артема проклято.

31 жовтня Артем не витримав. Він сидів на кухні й дивився на свою чорну скорчену руку, схожу на клешню. Біль застилав розум, і в голові оселилася одна думка: якщо розгорнути згорток, якщо взяти до рук золото, усе мине. Золото — це сила. Золото лікує. А стара просто лякала. Яка ще угода? Який місяць?

— Збирай пацанів, — хрипко сказав він у слухавку Болту. — Відкриваємо.

Шурупа довелося притягти силоміць. Він пручався й вив, наче собака на прив’язі. Артем так довго відмикав сейф, що ключ потрапив у замкову щілину лише з третьої спроби.

Згорток лежав на місці. Він поклав його на полірований стіл, і всі четверо схилилися над ним. Жадібність боролася зі страхом, і жадібність перемагала.

— Ну, з богом, — видихнув Лисий.

Артем потягнув за край ганчірки, шар за шаром. Золота не було, грошей не було. Усередині лежала чорна, жирна, волога земля. У ній біліли дрібні кістки, поблискували іржаві радянські копійки й стирчали великі жовті собачі ікла, такі самі, які шкірилися на них біля ґанку десять днів тому.

Кімнатою поповз важкий могильний запах. Артем стояв і дивився на цю купу. Його, Артема Лісовського, обвели навколо пальця. З нього посміялася стара. Замість золота — земля з кладовища.

А потім він заревів. Не закричав. Саме заревів, так що сусіди за стіною притихли. Він змахнув землю зі столу здоровою рукою. Копійки й зуби розлетілися по килиму. Він схопив пістолет ТТ.

— Їдемо. Зараз же живцем спалю. Начхати на все.

Шуруп забився в куток, закривши голову руками.

— Не треба, Тьомо, це кінець. Не можна туди їхати.

Артем копнув його ногою.

— Вставай, або прикінчу просто тут.

Ніхто з них не помітив, як, виходячи, Артем сунув до кишені плаща жменю тієї самої землі, яку згріб зі столу в нападі люті. Він і сам цього не запам’ятав…