Бандити сміялися з самотньої знахарки й вимагали данину, але після зустрічі зіткнулися з незбагненним

Уранці 1 листопада до капітана Коваленка постукав тракторист із сусіднього села. Уночі він повертався від кума й чув постріли з боку хутора, п’ять чи шість поспіль, а потім такий крик, що до світанку не міг заснути.

Коваленко довго сидів у позашляховику на узліссі, стискаючи кермо. Він знав, що побачить. Відчував це. Як старий солдат відчуває наближення артобстрілу.

Дорога нікуди не зникала. Та сама розбита колія вела до хутора, як і завжди, а на ній, якихось за 200 метрів від повороту, стирчала покинута машина з розчахнутими дверима. Та сама, з подряпиною на боці.

Уночі в тумані й паніці вони просто не розгледіли, що вперлися бампером у повалену осику, а дорога йде лівіше.

Двері хати відчинені. Коваленко увійшов. Посеред світлиці на чисто вимитій підлозі лежав Болт. На спині, розкинувши руки, з виразом крайнього подиву на обличчі. У грудях — рана від пострілу впритул.

У кутку під іконами сидів Лисий і гойдався вперед-назад. Він повністю посивів. Двадцятирічний хлопець за одну ніч став старим. Коли промінь ліхтаря торкнувся його обличчя, він закрився руками й заскиглив: — Не дивися, у неї немає обличчя. У неї немає обличчя.

А біля печі спиною до мертвого й божевільного сиділа господиня. Вона пила чай із блюдця. На столі пихкав самовар.

— Доброго ранку, Миколо Федоровичу, — сказала вона звичайним старечим голосом. — Чаю будеш?

— Що тут сталося, Матвіївно?

— Один сам прийшов, сам кулю знайшов, — спокійно відповіла вона. — Другий он із бісами розмовляє, а третій у болоті. Жадібність затягла. Тяжка вона.

— А водій Бондар?

Зоя зітхнула, наче про онука, який набешкетував.

— Рома далеко біг, може, й виживе. У нього донька хворіє, заради неї й зламався.

Оперативна група приїхала до обіду. Увесь цей час Коваленко курив на ґанку й не наважувався знову зайти до хати, де смерть пила чай.

Слідство йшло швидко й, на диво, гладко. Криміналісти вигребли золу з печі. За тиждень надійшла відповідь із лабораторії, і майже все стало на свої місця.

У печі горів збір, основу якого становили дурман звичайний, блекота й багно — рослини, що містять скополамін і гіосціамін. У тісній натопленій хаті дим від такої суміші викликає сухість у роті, шалене серцебиття, розширені зіниці й найтяжче марення наяву.

Людина втрачає розуміння, де вона й хто поруч, і бачить те, чого боїться найбільше на світі. Вони стріляли не в демонів, вони стріляли одне в одного й у порожнечу.

Офіційна версія звучала сухо. Угруповання Лісовського в стані одурманення влаштувало стрілянину в будинку громадянки Ткач. Громадянка Ткач проходить свідком.

Довести, що вона навмисно одурманила їх, було неможливо. Стара топила піч травами, як робила все життя, а бандити самі увірвалися до неї вночі з пістолетом і каністрою бензину.

Молодий слідчий з області спробував було на неї натиснути, але після першого ж допиту вийшов із кімнати блідий, з тремтячими руками, і більше до цієї хати не заходив.

Справу закрили через смерть головних підозрюваних. Тіло Лісовського знайшли надвечір того самого дня, за 300 метрів від хутора. А наступного дня в морзі з його кулака випала та сама монета. Мідна копійка 1924 року.

Хімія пояснювала дим. Хімія пояснювала демонів і постріли. Але в Коваленка залишалися запитання, на які не відповідала жодна лабораторія.

Чому за три тижні без жодної рани почорніла й висохла рука здорового чоловіка? Хто подряпав машину під вікном сторожа? Звідки стара знала про кашель чужої дитини?

І монета. В описі згортка її не було, а Коваленко в рапорті не написав одного. Рік тому він заїжджав до Зої щодо курей, які пропали в сусідки, і бачив, як стара задумливо крутила в пальцях точнісінько таку копійку.

— На пам’ять бережу, — сказала вона.

Тоді доля решти склалася так, як відьма й казала. Павла Дубровського, Лисого, визнали неосудним. Він так і не заговорив зв’язно. Санітари обласної психіатричної лікарні розповідали, що кожної повні він забивається під ліжко й кричить, що по нього прийшли за платою.

Романа Бондаря знайшли на третій день у покинутому сараї на краю села, майже за 20 км від хутора. Він вибрався з тієї трясовини, сидів сивий, як лунь, гриз сиру картоплю й не пам’ятав свого імені…