Бандити сміялися з самотньої знахарки й вимагали данину, але після зустрічі зіткнулися з незбагненним

Лікували його довго. Розум повертався до нього уривками, але одне він засвоїв назавжди: не можна брати чуже. Навіть у лікарні він не торкався чужої ложки, а його донька Оля одужала.

Через тиждень після тієї ночі кашель минув сам собою, і дівчинка розквітла. У селищі потім шепотілися, що батько викупив її життя своїм розумом.

Через місяць, коли перший сніг укрив багнюку, Коваленко востаннє приїхав на хутір. Треба було підписати папери про закриття справи.

Зоя зустріла його на ґанку. Двір був заметений. Біля ґанку в новій будці сиділо кошлате сіре цуценя й серйозно дивилося на гостя та не гавкало.

Стара поставила в паперах хрестик, грамоту знала, але писати не любила.

— Скажи чесно, Матвіївно, — запитав Коваленко, ховаючи теку. — Ти їх прокляла?

Вона подивилася на нього своїми вицвілими очима. У них не було злоби, лише втома.

— Навіщо мені бруднитися, Миколо Федоровичу? Мені про душу думати треба. Страх, він усередині живе. Вони його самі в собі привезли. Я їм лише дзеркало підставила.

Вони подивилися й побачили себе справжніх. Того й злякалися до смерті.

— А монета? — тихо запитав він. — Та, що в руці у Тьоми.

І Зоя усміхнулася. Уперше за весь час. Від тієї усмішки Коваленкові стало холодно.

— На перевіз, — сказала вона. — Раніше покійникові в труну монету клали, щоб на тому світі було чим за переправу заплатити. Без монетки не пустять. Я йому віддала, живому. Нехай іде.

Коваленко поїхав і більше ніколи не з’являвся на хуторі без крайньої потреби. Невдовзі гримнули дев’яності, країна впала. Прийшли нові бандити, зліші й цинічніші за попередніх, з автоматами й на джипах. Вони ділили заводи, підривали машини, стріляли серед білого дня. Але до Каменки й навколишнього села рекетири не потикалися.

Серед братви ходила глуха легенда про чорний хутір, де замість золота дають могильну землю, а душу з людини виймають, не лишаючи на тілі слідів.

Зоя Матвіївна прожила ще десять років. До неї так само їздили люди лікуватися й питати поради. Вона нікому не відмовляла, але грошей до рук більше ніколи не брала. Просила залишати на столі.

Вона померла в дев’яносто сьомому. Ховати її прийшло пів району. День був ясний і безвітряний, але, коли труну опустили в могилу, над кладовищем раптом пронісся порив вітру, і всі відчули запах полину й диму.

А на дев’ятий день після похорону хутір згорів дотла разом із парканом і сараєм. Пожежники написали в акті: удар блискавки. Хоча того дня на небі не було ані хмарини, на згарищі не знайшли нічого, лише оплавлений самовар.

І на чорному закопченому камені, там, де раніше стояла піч, лежала мідна копійка 1924 року. Чиста, блискуча, як нова. Та сама, яку за десять років до того патологоанатом власноруч поклав до пакета з речовими доказами. Пакета, що всі ці роки пролежав в опечатаному архіві районної міліції.

Коли Коваленко, вже пенсіонер, дізнався про це, він поїхав до архіву й попросив підняти справу. Пакет був на місці, печатку не чіпали, а всередині була лише жменя сухої землі.