Бандити вирішили натиснути на пенсіонерку, не підозрюючи, яка онука стоїть за її спиною

На третій день страх став у місті відчутним. Він ходив не вулицями, а поглядами. У казино говорили пошепки. Охоронці біля комерційних точок частіше дивилися не на перехожих, а собі за спину. Люди Крука, ще вчора гучні й нахабні, раптом перестали сміятися в кафе й перестали залишати машини посеред дороги.

Крук зібрав ближнє коло у своєму заміському будинку. Довгий стіл, вистигла кава, щільні штори, охорона за дверима. По обидва боки сиділи бригадири, люди, які відповідали за ринок, склади, автосалони, вуличні точки. На обличчях у всіх лежала одна й та сама сіра тінь. Ніхто не хотів першим вимовити очевидне: їх ударили так, як вони не вміли відповідати.

— Гроші зникли, — сказав Назар. — Зошити теж. Бугай зник. Місцеві поліцейські роблять вигляд, що нічого не знають, але їхнє начальство вже тремтить. Це не звичайний наліт.

Крук повільно підвів на нього очі.

— Хто знав коди резервного живлення в «Оніксі»?

Назар завмер.

— Я. Ви. Керуючий.

— Хто знав, де саме лежать зошити?

— Вузьке коло.

— Значить, коло не таке вже й вузьке, — сказав Крук.

У кімнаті стало холодніше, хоч ніхто не відчиняв вікон. Бригадири відвели очі. У кримінальному середовищі підозра була гірша за доказ: доказ можна було оскаржити, підозра жила сама.

— Посилити всі точки, — наказав Крук. — Усіх вільних людей зібрати. Зброю роздати. Назаре, м’ясокомбінат береш особисто. Там стволів вистачить на війну. Частину перевезти сьогодні вночі.

— Зроблю, — відповів Назар, але впевненості в голосі не було.

Він не знав, проти кого готується. А готуватися вже було пізно.

Старий м’ясокомбінат стояв на північній околиці, величезний, порожній, із вибитими вікнами й заіржавілими воротами. Колись тут гриміли вагонетки й пахло парою, тепер вітер гуляв цехами, ляскав листами заліза й носив бетоном сухе сміття. У третьому цеху, за масивними дверима, круківські тримали арсенал.

Вісім озброєних охоронців сиділи біля столу з дерев’яних піддонів, грали в карти й курили. Після історії з «Оніксом» вони були напружені до тремтіння. Автомати лежали поруч, ліхтарі ввімкнені, слух загострений. Вони чекали нападу. Чекали машин, криків, зламаних воріт, перестрілки.

Але неможливо вистрілити в тінь, яка прийшла раніше за звук.

Спершу згасло світло. Охоронці схопилися, защовкали затворами, хтось вилаявся. У темряві згори м’яко впали металеві циліндри. Їдкий газ ударив в очі й горло. Люди закашлялися, втратили орієнтацію, хтось упав навколішки, хтось випустив зброю. За пів хвилини опору вже не було.

Бійці Ярошенка увійшли в цех у респіраторах. Вони зв’язали охоронців, відтягли їх убік і взялися виносити ящики. Автомати, патрони, вибухівка, запасні магазини — все зникало у вантажівках без номерів, підігнаних до заднього проходу. Робота йшла швидко й без метушні.

Коли цех спорожнів, Ярошенко підійшов до старшого охоронця, що лежав на боці й намагався віддихатися. Командир дістав із кишені золоту запальничку з гравіюванням — річ, яку Назар загубив два дні тому й не встиг схаменутися. Акуратно вклав її в нагрудну кишеню бандита. На піддоні залишив аркуш із зошита «Оніксу» — сторінку з особистим боргом Назара перед спільними грошима.

— Відходимо, — сказав він у рацію.

До ранку Крукові привезли запальничку й аркуш. Він дивився на них довго, майже нерухомо. Кричати не став. У його голові все склалося надто швидко: коди, казино, арсенал, борг, знайдена річ. Параноя не потребувала доказів. Вона сама домальовувала відсутнє…