Бандити вирішили натиснути на пенсіонерку, не підозрюючи, яка онука стоїть за її спиною

Назара викликали в кабінет. Розмова тривала недовго. Начальник служби безпеки клявся, що його підставили, що це груба гра, що він ніколи б не зрадив. Але Крук уже дивився на нього не як на людину, а як на пролом у стіні. Два глухі постріли обірвали виправдання.

Тіло Назара вивезли через чорний хід, загорнутим у килим. Крук думав, що позбувся зрадника. Насправді він сам вирвав один із останніх несучих каменів власної імперії…

Смерть Назара не принесла Крукові полегшення. Вона запустила те, чого Марина й домагалася. Чутка розійшлася швидше за накази: Крук убив свою найближчу людину. Не чужого, не випадкового, не новачка — того, хто роками відповідав за його безпеку.

Бригадири почали переглядатися. Рядові бойовики, ще вчора готові заради авторитету боса ламати чужі двері, тепер запитували себе, хто наступний. У банді дисципліна трималася на страху перед зовнішнім ворогом і вірі в силу ватажка. Коли страх повернувся всередину, віра зникла. Люди почали зникати. Один вивіз сім’ю вночі. Другий не вийшов на чергування. Третій кинув машину біля вокзального тупика й розчинився. Ніхто вже не хотів помирати за людину, яка могла прийняти підозру за вирок.

Марина спостерігала за цим не з вулиці, а з кабінету полковника Приходька, начальника місцевого поліцейського управління. Кабінет був просторий, із важким столом, вицвілим прапором установи в кутку й запахом старого тютюну. Сам Приходько сидів навпроти, червонолиций, спітнілий, із великими руками, які ніяк не могли знайти собі місця. Він смикав край краватки й намагався виглядати ображеним, але страх проступав крізь кожну складку обличчя.

Марина поклала перед ним розгорнутий зошит.

— Двадцять п’яте серпня, — сказала вона рівно. — Велика сума полковнику Приходьку за припинення перевірки щодо вимагання на ринку. Дванадцяте вересня — ще одна сума за ігнорування заяв мешканців приватного сектора. Восьме жовтня — окрема виплата за супровід перевезення через місто. Продовжувати?

Приходько ковтнув. Його очі метнулися до дверей, де стояли двоє бійців у чорних масках.

— Марино Остапівно, — почав він сипло, намагаючись повернути голосу службову твердість. — Ви ж розумієте, який час. Тут усі якось виживають. Якщо це підняти, пів управління ляже. Місто залишиться без поліції.

— Місто давно без поліції, — відрізала Марина. — Ви не захищали людей. Ви обслуговували бандитів.

Він опустив погляд.

— Що ви хочете?

— Результат. Просто зараз ви блокуєте легальні рахунки всіх структур, пов’язаних із Круком: автосалони, ринкові павільйони, будівельні фірми, охоронні контори. Ваші люди затримують членів угруповання за будь-яке порушення — документи, зброя, хуліганство, опір, мені байдуже. До вечора ізолятори мають бути заповнені його людьми. Він має втратити вулицю.

— А якщо вони почнуть стріляти?

— Їм майже нічим стріляти. Арсенал у мене. А ті, в кого лишилася особиста зброя, зараз надто зайняті страхом. Вони звикли, що ви їх прикриваєте. Коли зрозуміють, що ви повернулися проти них, зламаються.

Приходько витер долонею лоба.

— Ви вимагаєте, щоб я пішов проти тих, хто мене годував.

— Я пропоную вам вибрати, де ви зустрінете завтрашній ранок. У цьому кабінеті, виконуючи наказ, чи в закритому ізоляторі великого міста, де колишніх поліцейських не люблять більше, ніж звичайних злочинців. Зошит може піти нагору вже сьогодні.

Полковник довго мовчав. Потім потягнувся до телефону…