Батько пішов до жінки, з якою зраджував мамі багато років, але нове життя швидко показало йому правду
Мирослава відчинила йому двері в доброму настрої. Волосся розпущене, на губах помада, в очах той самий блиск, від якого колись Мирон втрачав голову. Цього разу її веселість тільки дратувала.
— Привіт, — сказала вона. — Щось ти пізно. Я вечерю підігріла, чекала-чекала, а вона знову охолола.
— Був на роботі, — буркнув Мирон.
— На роботі? Весь мокрий, ніби по кучугурах валявся.
— Послизнувся. Зима, якщо ти не помітила.
— Помітила. А злий чому?
— Бо втомився.
Вона підійшла ближче, обійняла його за шию.
— Утомленого чоловіка треба лікувати ласкою. Я якраз умію.
— Мені б спершу поїсти.
— Тобі б тільки їсти, — образилася Мирослава. — Раніше зовсім іншим був. На мене дивився — і про вечерю забував.
— Раніше ти мені здавалася іншою.
Він сказав це тихіше, ніж хотів, але вона почула. Обличчя в неї одразу змінилося.
— Ага, ось як?
— Не починай.
— Це ти почав.
Мирон пройшов на кухню. На плиті стояла сковорідка з макаронами. Вони давно охололи, злиплися й виглядали так, що апетит зник остаточно. Він увімкнув газ і став чекати, поки вечеря розігріється. Думки знову повернулися до дому Оксани, до її спокійного обличчя, до Степанових рук на його комірі, до приниження за хвірткою.
Оксана виходить заміж. Не лякає, не вигадує, не мститься — виходить. І виглядала вона так, ніби справді вільна. Навіть покращала. В обличчі з’явилося щось м’яке й упевнене, чого він раніше не помічав. Або не хотів помічати.
Від цих думок Мирон не помітив, як сковорідка задиміла. На кухню влетіла Мирослава.
— Що тут горить?
Вона схопила сковорідку, сунула під воду, і над раковиною піднялася пара.
— Усе. Повечеряв, — сказала вона в’їдливо. — Що з тобою сьогодні?
— Я сказав, утомився! — гаркнув Мирон. — Третій день самі макарони. Скільки можна? Я на холоді гарую, приходжу додому і хочу нормальної їжі. Борщу хочу. Простого борщу з м’ясом. Це важко?
— А я, по-твоєму, вдома сиджу й тільки тебе чекаю? Я теж працюю.
— Оксана теж працювала. Зошити перевіряла, до уроків готувалася. І при цьому в домі завжди було перше, друге, випічка, банки на зиму, чисті речі.
Мирослава побіліла від злості.
— Ну то йди до своєї Оксани! Чого ж ти від такої святої жінки до мене бігав стільки років?
— Дурнем був.
— Тепер порозумнішав?
— Пізно.
Мирослава схрестила руки на грудях.
— Не смій ставити мені її за приклад. Я тобі Богдана за приклад не ставлю.
— А що його ставити? Він спився, не без нашої допомоги. Думаєш, легко людині дізнатися, що дружина все життя з іншим, та ще й донька не його?
— Знову я винна?
— Ми обоє винні. Тільки ти досі вдаєш, що весь світ має танцювати навколо твоїх очей.
— Слухай, Мироне, не перегинай. Я тобі не школярка твоєї Оксани.
— Ось саме. Там порядок був. А тут усе через край і криво.
— Тоді забирай свої речі й забирайся.
— Куди? — втомлено спитав він і сам зрозумів, як жалюгідно прозвучало питання.
Мирослава теж це почула. На її обличчі майнуло торжество. Вона знала: йти йому нікуди. У дім Оксани шлях закритий. Сестра не прийме, діти не кличуть. Отже, він залишиться.
— Гаразд, — сказала вона вже м’якше. — Не будемо сваритися. Я зараз картоплі насмажу.
Мирон мовчки сів за стіл. Коли картопля була готова, він їв швидко, майже жадібно. Потім спитав:
— Огірки є? Або помідори солоні?
— Немає.
— Ти що, на зиму взагалі нічого не закриваєш?
— Не вмію я. І не люблю.
— Що ж ти за господиня?
— А мої руки не для банок, — усміхнулася Мирослава, намагаючись повернути колишній тон. — Вони для любові.
— Я вже зрозумів, на що в тебе все налаштоване, — буркнув Мирон. — Завтра хоч капусти купи, посоли. Спитаєш у когось рецепт.
— Ще чого.
— Я не почув?
— Гаразд, посолю.
Він відставив тарілку.
— Завтра в мене ремонт. Робочий одяг приготуй. Рано піду.
— Він на балконі.
— У сенсі на балконі?
— Там і лежить. Де ти його кинув, там і лежить.
— Ти його не випрала?
Мирослава знизала плечима.
— Забула.
Мирон повільно підняв на неї очі.
— Він від мазуту колом стоїть. Я маю в цьому йти?
— Сам би виправ, якщо така потреба.
— Іди пери зараз. І на батарею повісь.
— Не командуй мною.
— Мирославо, не доводь. Я сьогодні й так на межі.
Вона хотіла спалахнути, але щось у його обличчі змусило її замовкнути. Вона забрала одяг, довго вовтузилася у ванній, фиркала, хлюпала водою, демонстративно зітхала. Коли повернулася, Мирон уже лежав у ліжку й майже спав.
Мирослава ковзнула поруч, почала цілувати його шию, груди, плече.
— Я прала твої ганчірки, смажила тобі картоплю, слухала твоє бурчання. Хіба я не заслужила ласки?
— Я втомився, — сказав Мирон, не розплющуючи очей. — Завтра рано вставати.
— Не вдавай старого. Раніше тобі втома не заважала.
— Усе колись починає заважати.
Вона образилася, але не відступила. Притиснулася щільніше, шепотіла, тормошила, вимагала уваги, ніби близькість була не бажанням, а доказом її влади. Мирон лежав і думав, що колись шалів від цієї наполегливості. Тепер вона здавалася йому повинністю. Він боявся її надутих губ, довгої образи, скандалу на тиждень, і тому сказав:
— Гаразд. Тільки швидко.
— Ні, — вередливо відповіла Мирослава. — Я хочу красиво. І довго.
Мирон на секунду відвернувся до стіни й заплющив очі. Колись він біг до цієї жінки від сімейної тиші. Тепер мріяв хоча б одну ніч просто заснути, щоб ніхто нічого від нього не вимагав, щоб не пахло підгорілими макаронами, мокрим робочим одягом і чужим життям, у яке він сам себе загнав…
