Батько пішов до жінки, з якою зраджував мамі багато років, але нове життя швидко показало йому правду

День видався ясний, з оманливим передвесняним сонцем. З дахів тягнулися бурульки, на дорозі підтавав сніг, а надвечір усе це знову мало схопитися кригою. Євдокія Гаврилівна вийшла до воріт із відерцем піску. Треба було посипати стежку, збити лід із ґанку, а заодно, якщо пощастить, дізнатися щось нове. Сидіти вдома перед телевізором вона вважала шкідливим для кісток і для розуму.

До дому Оксани під’їхало таксі. У їхній тихий провулок машини на замовлення заїжджали рідко, і Євдокія Гаврилівна одразу насторожилася. З машини вийшов високий міцний молодий чоловік, слідом обережно вибралася вагітна жінка, а за нею вискочив хлопчик років чотирьох. Дитина тут же набрала снігу в долоні, зліпила грудку й із вереском кинула в чоловіка. Той засміявся, однією рукою обійняв жінку, другою закрив її від сніжок.

Картина була така домашня й щаслива, що сусідка на мить навіть забула про цікавість. Потім придивилася й ахнула.

— Назаре? Ти, чи що?

Молодий чоловік обернувся, усміхнувся широко, як у дитинстві.

— Євдокіє Гаврилівно, не впізнаєте?

— Лишенько! Назарко! Повернувся! Ану дай поглянути на тебе.

Він підійшов, обережно обійняв її. Старенька поплескала його по спині, відсторонилася, оглянула з голови до ніг.

— Чоловік став, прямо не повірити. А я ще пам’ятаю, як ганяла вас із хлопчаками від яблунь. Тільки відвернуся — ви вже на дереві. А це хто з тобою?

— Моя дружина, Олена. А це Сергійко. Мій син.

Хлопчик, почувши своє ім’я, сховався за Олену, але тут же визирнув і усміхнувся.

— І ще чекаємо малюка, — додав Назар, бережно дивлячись на дружину.

— Бачу, бачу, — закивала Євдокія Гаврилівна. — Шустрий ти, Назаре, усе встиг. Дружина гарна. Хлопчина славний. Ану поглянь на мене.

Назар слухняно нахилився.

— Обличчям у матір, — сказала сусідка із задоволенням. — І очі такі самі. Розумні. Слава Богу, хоч у цьому пощастило.

Назар зрозумів, що зараз почнеться розмова, якої він хотів уникнути.

— Ми з дороги, Євдокіє Гаврилівно. Втомилися. Мама вдома?

— Нікого вдома немає. Оксана на роботі, Соломія ще вчиться. Почекаєте. Рідний дім не втече.

— Тоді ми зайдемо, у нас ключ є.

Він уже повернувся до хвіртки, але сусідка вхопила його за рукав.

— Стривай. Раз уже приїхав, послухай стару. Довго не затримаю.

— Євдокіє Гаврилівно…

— Не перебивай. Я не пліток заради задоволення кажу, а щоб ти дурниць не накоїв. Батько твій із Мирославою зв’язався давно. Не вчора, не позавчора. Усе життя з нею тягнув. Від Оксани йшов, потім повертався, потім знову до тієї бігав. Мати твоя мало не висохла від горя. Очі від людей ховала, стороною всіх обходила. А потім простила, додому покликала — заради вас, дітей. А він знову за старе.

Олена стояла мовчки, однією рукою тримаючи Сергійка, другою — живіт. Назар поблід.

— Я знаю не все, — сказав він тихо.

— То знай. Тепер Оксана з доброю людиною. Зі Степаном. Спокійний, шанобливий, надійний. І любить він її так, що дивитися приємно. І вона з ним ожила. Вулицею йде — очі світяться. Раніше як тінь була, а тепер знову жінка. Ти, Назаре, не лізь склеювати те, що давно згнило. Діти іноді думають, що батьки мають жити заради них до останнього подиху. А мати твоя теж людина. Настраждалася вона.

Назар опустив очі. Кожне слово било в нього не грубо, а важко. Він їхав додому з надією, що якось розбереться, поговорить, помирить, утримає. Але вже біля воріт стало ясно: між дитячими спогадами й сьогоднішньою правдою лежить прірва.

— Я сам поговорю з мамою, — сказав він. — І з батьком.

— Говори. Тільки матір не ламай. Чуєш? Не ламай її щастя. Вона його пізно знайшла, але знайшла.

— Розберемося, — відповів Назар.

Євдокія Гаврилівна відпустила його рукав.

— Ідіть уже. Мабуть, Оксана вам усього наготувала, навіть якщо не знала, що сьогодні з’явитеся. У неї дім такий: відчиниш двері — і відразу зрозуміло, що мати тут живе.

Назар відчинив хвіртку. Сергійко першим побіг доріжкою, але біля самого ґанку зупинився, наче відчув, що це не просто чужий дім. Олена взяла чоловіка за руку.

— Володю… тобто Назаре, — тихо поправилася вона, хвилюючись. — Ти як?

— Не знаю, — чесно відповів він. — Я думав, їду додому. А виходить, повертаюся в місце, де все вже інше.

Він відчинив двері своїм старим ключем. Замок піддався не одразу, ніби й він відвик від його руки. У передпокої пахло деревом, чистою білизною, чимось печеним і рідним. Назар зробив крок усередину — і все, що він стримував від розмови із сусідкою, раптом зірвалося.

Він сів на диван у кімнаті й заплакав.

Олена злякано присіла поруч.

— Що ти, рідний?

— Не через новини, — сказав він, витираючи обличчя долонями. — Хоча й через них теж. Просто… усе згадалося.

Він дивився на шафу, на старі книжки, на куток, де колись стояла його шкільна сумка.

— Мама молода, красива, веде мене в перший клас. Я з букетом квітів із палісадника, піджак тисне, нові черевики натирають, а вона весь час нахиляється й питає, чи не втомився я. Батько приїжджає на великій вантажівці, усміхається, витягає мене нагору, садить за кермо й каже: «Кермуй, сину». Я сміюся, він сміється. Тоді здавалося, що сильнішого за нього нікого немає.

Сльози знову покотилися його обличчям.

— Я люблю їх обох, Лено. І маму, і батька. Як мені тепер їх ділити?

Олена обійняла його.

— Не треба ділити. Просто люби кожного так, як можеш. Їхнє життя — це їхнє життя.

— А якщо можна все виправити?

— Можливо, щось і можна. Але не все залежить від тебе.

Сергійко підійшов до Назара, заліз йому на коліна й маленькою долонькою почав витирати йому щоки.

— Не плач, тату. Хочеш, я тобі машинку подарую? Найулюбленішу.

Назар усміхнувся крізь сльози, притис хлопчика до себе, потім обійняв і його, і Олену.

— Не кину вас, — сказав він хрипко. — Ніколи. Чуєш, синку? Ніколи.

— І ми тебе не кинемо, — серйозно відповів Сергійко. — Правда, мамо?

— Правда, — сказала Олена.

Назар сидів посеред рідної кімнати, тримав свою маленьку сім’ю й розумів, що тільки зараз по-справжньому почав розуміти матір. Сім’я — це не красиві слова й не право вимагати. Це відповідальність за тих, хто вірить тобі без захисту. І якщо одного разу зламати цю довіру, повернути колишній світ простим словом «пробач» уже не вийде…