Батько пішов до жінки, з якою зраджував мамі багато років, але нове життя швидко показало йому правду

Дарина й Соломія повернулися майже одночасно. Оксана почула їхні голоси ще біля хвіртки: старша щось швидко говорила, молодша сміялася, потім обидві затихли, переступивши поріг. У домі вже стояла така тиша, що доньки одразу зрозуміли: сталося щось погане.

Оксана сиділа на кухні. Чайник давно охолов. На столі лежала ложка, яку вона чомусь перекладала з місця на місце, не помічаючи цього. Вона підвела очі на дівчат і побачила в їхніх обличчях своє відображення — тривогу, розгубленість, очікування удару.

— Мамо, що сталося? — першою спитала Дарина. — Де тато?

Оксана ковтнула. Ім’я Мирослави вона не могла вимовити. Не зараз. Не при доньках, які знали її як хрещену, як веселу тітку Міру, як жінку, що бувала в них на днях народження й сімейних святах.

— Тато більше не житиме з нами, — сказала вона. — Він пішов. До іншої жінки.

Соломія зблідла так швидко, що Оксана злякалася: зараз упаде. Дарина стояла нерухомо, тільки руки стиснулися в кулаки.

— Пішов? — перепитала молодша. — Назовсім?

— Він так сказав.

— Але чому? — голос Соломії зірвався. — Ви посварилися?

Оксана похитала головою. Пояснити це простим словом «посварилися» було б легше, але неправдою. Вона не хотіла брехати донькам більше, ніж уже мусила.

— Буває, що дорослі люди ухвалюють важкі рішення, — вимовила вона, сама відчуваючи, як порожньо звучить ця фраза. — Ваш батько вас любить. Це не змінює того, що ви його діти. Ви зможете з ним спілкуватися, якщо захочете.

Дарина гірко всміхнулася.

— Якщо захочемо? Це він нас питав, чи хочемо ми, щоб він ішов?

— Дашо, — тихо сказала Оксана, — прошу тебе. Не зараз.

Вона змусила себе випростатися.

— Головне — Назарові не писати. Ані слова. Поки він служить, хай нічого не знає. Йому там і без наших бід вистачає. Пообіцяйте мені.

Дарина мовчала кілька секунд, потім кивнула.

— Добре. Я не напишу.

— І я, — прошепотіла Соломія.

Молодша підійшла до матері, обережно обняла її за плечі, ніби боялася зробити боляче.

— Мамочко, тільки ти не плач. Може, тато схаменеться. Може, це в нього… ну, якесь затьмарення. Люди іноді йдуть, а потім повертаються.

Ці слова прорвали те, що Оксана стримувала від миті відходу Мирона. Вона закрила обличчя руками, і сльози ринули так, ніби весь цей час стояли за греблею.

— Пробачте мені, дівчатка, — видавила вона. — Пробачте, що не змогла зберегти для вас батька. Не втримала.

— Мамо, ти що? — Соломія притиснулася до неї сильніше. — Це він пішов. Ти тут до чого?

Дарина стояла поруч, гладила матір по волоссю і теж уже плакала, але беззвучно, зло, кусаючи губи.

— Ти знаєш, де він? — спитала вона, коли Оксана трохи заспокоїлася. — Я піду до нього. Нехай пояснить.

— Не знаю, — збрехала Оксана. — І нікуди не ходи. Він доросла людина. Якщо вирішив, значить, вважає, що має право.

— Право? — Дарина випросталася. — А ми? У нас жодних прав немає?

Оксана не знайшла відповіді. Вона тільки попросила доньок поїсти, хоча сама не пам’ятала, коли востаннє їла і чи взагалі може проковтнути хоч шматок.

Уночі, коли дім нарешті стих, вона зайшла до спальні. Раніше самотність у цій кімнаті її не лякала. Мирон часто від’їжджав, і вона спала сама, знаючи, що він повернеться: поставить біля дверей дорожню сумку, зніме куртку, від якої пахло холодом, дорогою й машинною оливою, попросить борщу або просто міцного чаю. Тоді порожня половина ліжка була тимчасовою.

Тепер його подушка лежала поруч як непотрібний доказ того, що ще вранці в неї був чоловік, а ввечері вже немає. Оксана провела по наволочці долонею, потім нахилилася й притулилася обличчям до тканини. Подушка пахла Мироном. Цей запах виявився останнім, що лишилося від колишнього життя, і тому боляче вдарив у груди.

Вона обняла подушку, ніби могла втримати людину, яка вже пішла, і знову заплакала. Плакала тихо, щоб не почули доньки. Потім сльози раптом змінилися гострою злістю. Оксана схопилася, зірвала наволочку, стягнула простирадло, підковдру, кинула все в кошик для білизни. Дістала чистий комплект і почала перестеляти ліжко, шепочучи:

— Ненавиджу. Ненавиджу тебе, Мироне.

Але серце не слухалося. Воно не вміло за один вечір перестати любити того, кого любило майже чверть століття. У ньому водночас жило все: образа, приниження, ревнощі, огида і та давня прив’язаність, якої Оксана тепер сама соромилася.

До світанку вона майже не склепила очей. Думки ходили колами, поверталися до Мирослави. Чим та взяла Мирона? Так, Міра була жінка помітна. Навіть повнота її не псувала, а ніби робила м’якшою, яскравішою, теплішою. У неї були світлі мигдалеподібні очі з насмішкуватим примруженням, у яких після першої чарки починали грати пустотливі іскри. Губи повні, яскраві, ніс трохи кирпатий, сміх гучний, заразливий. Вона входила до кімнати — і чоловіки обертали голови.

Мирослава любила все помітне: великі сережки, дзвінкі браслети, строкаті сукні, намисто, яке на іншій жінці виглядало б смішно. А на ній чомусь сиділо природно. Вона вміла бути галасливою, живою, трохи нахабною і від цього ще привабливішою для тих, кому подобалися жінки з вогником.

Оксана була іншою. Учителька до кінчиків пальців. У шафі — два строгі костюми, сірий і темно-оливковий, кілька суконь для сімейних свят: темно-синя з білим комірцем і зелена, проста, по фігурі. Макіяж — тільки помада. Волосся густе, важке, вона часто заплітала його довкола голови акуратною короною. Зовнішність не яскрава, але статна: рівна спина, довгі ноги, красиві руки. Її поважали. На вулиці літні сусідки називали її Оксаною Михайлівною, хоча знали з дитинства.

І ось у цьому, можливо, все й було. Оксану поважали, а Мирославу хотіли. На одну дивилися з пошаною, на іншу — з жаром. Оксана ніколи не вважала це небезпечним. Чоловіки дивляться — нехай дивляться. Головне, як поводиться сама жінка. А Мирослава в спільній компанії начебто межі не переступала: жартувала, відповідала на підколи, сміялася, могла поплескати когось по плечу, але все ніби лишалося в межах звичного застільного балагурства.

Тепер же пам’ять почала підсовувати Оксані епізоди, які раніше здавалися дрібницями. Один сплив особливо ясно. Свято в Оришиної рідні, літній вечір, столи у дворі, чоловіки раз по раз виходять курити. Із жінок курила тільки Мирослава. Мирон тоді випив більше, ніж звичайно, і Оксана вже збиралася вести його додому. Він опирався, казав, що веселощі тільки почалися.

Потім курці повернулися до столу, а Мирона з Мирославою не було. Оксана вийшла надвір. У тіні дерев дві постаті стояли надто близько. Коли вона підійшла, Міра різко відсторонилася, а Мирон ніяково розсміявся.

— Спіткнувся я, — сказав він тоді. — Мірочка притримала, а то носом землю зорав би. Усе, Ксаню, ходімо додому, я вже готовий.

Вона повірила. Без тіні сумніву. І тільки тепер зрозуміла, що тоді бачила правду, але не захотіла її впізнати…