Батько пішов до жінки, з якою зраджував мамі багато років, але нове життя швидко показало йому правду

Слухавка знову замовкла. Оксана навіть не здивувалася. У глибині душі вона, мабуть, чекала чогось подібного. Мирослава любила Мирона сильним, жадібним, тілесним почуттям, поки він був потрібен їй як чоловік, як перемога, як доказ її влади. Але хворий, ослаблений, такий, що потребує догляду, Мирон у цю любов уже не вміщався.

Оксана повільно поклала слухавку. На кухні зібралися всі, крім Степана, який мав прийти пізніше. Назар зрозумів по обличчю матері, що розмова була важкою.

— Що вона сказала?

— Що не забере батька з лікарні.

Соломія закрила рот долонею.

— Як це?

— Отак. Хворий він їй не потрібен. Сказала, щоб ми забирали.

Назар сів на стілець і провів долонями по обличчю.

— Я мав розуміти. Вона й здорового-то не берегла.

— Не можна так говорити, — тихо сказала Олена, хоча сама виглядала приголомшеною. — Але що тепер робити?

Оксана мовчала. Питання зависло в повітрі важко й безжально. Що робити? Мирон — її колишній чоловік. Батько її дітей. Людина, яку вона вже відпустила, яку не зобов’язана приймати назад. Але залишити його самого теж неможливо. Він не річ, не помилка, не чужий перехожий. Він прожив поруч із нею більшу частину життя, хай і з брехнею.

— Я не знаю, — визнала вона. — Не знаю.

Коли прийшов Степан, йому розповіли все. Він слухав мовчки, не перебиваючи. Оксана очікувала побачити на його обличчі роздратування, ревнощі, втому. Але він тільки задумливо зняв окуляри, протер скельця й сказав:

— Значить, треба вирішувати, куди його після лікарні.

— Куди? — Оксана гірко всміхнулася. — До нас? Уявляєш? Два чоловіки під одним дахом. Колишній і майбутній. Люди нас на сміх піднімуть, та й не в людях справа. Як йому буде дивитися на нас? Як мені жити поруч із вами обома?

— Я не сказав, що це найкращий варіант, — спокійно відповів Степан. — Я сказав, що треба думати. Якщо іншого виходу не буде, заберемо сюди тимчасово. Людина хвора.

— Степо, ні, — Оксана похитала головою. — Ти добрий. Але це доб’є всіх. І його, і мене, і тебе.

Соломія плакала тихо.

— А до тітки Ганни? Вона сестра.

— У них давно важкі стосунки, — сказала Оксана. — Та й не візьме вона. Вона ще на початку казала: сам заварив, сам нехай розхльобує.

— Я можу поговорити, — запропонував Назар.

— Поговорити можна. Але надії мало.

Олена весь цей час сиділа мовчки. Вона гладила живіт повільними коловими рухами, ніби заспокоювала не тільки дитину, а й себе. Потім підняла очі на чоловіка.

— Володю, давай заберемо Павла Васильовича до нас.

У кімнаті стало тихо.

Назар повернувся до неї.

— Лено…

— Послухай. Ми все одно поїдемо назад. Ти казав, що скоро мають дати більше житло. Якщо батько буде з нами, можливо, і це врахують. Але навіть якщо ні — потіснимося. Я візьму відпустку, потім декрет. Буду вдома. Допоможемо йому відновитися. Сергійко до нього звикне. Дитина народиться — дід поруч. Хіба це погано?

— Ти розумієш, що це не на тиждень? — спитав Назар.

— Розумію.

— Він може довго відновлюватися. Може бути важким, дратівливим, слабким.

— А хто сказав, що сім’я — це тільки легко? — тихо відповіла Олена. — Ти ж сам учора казав, що нікого з нас не кинеш. Я теж не хочу, щоб ми кинули твого батька. Він помилився, але він твій батько. І дід наших дітей.

Назар дивився на дружину й не міг вимовити ні слова. У горлі став такий клубок вдячності, що говорити було неможливо. Він тільки обійняв Олену, обережно, щоб не притиснути живіт, і вткнувся обличчям у її волосся.

— Дякую, — прошепотів він. — Рідна моя. Дякую…