Батьки отримали з армії запечатану труну з позначкою «не відкривати». Відкрили — і зблідли…

— Не просто так вона нам дісталася, синочку. Ми з батьком здоров’я на тому виробництві залишили.

Він одразу знітився.

— Мамо, я не це мав на увазі. Ви її чесно заслужили. Я про інше: зараз так уже не буває. Тепер хочеш жити окремо — йди в банк і бери кредит на пів життя.

Він уже пробував. Сходив, подав документи, порахував, прикинув. У банку ввічливо відмовили: дохід надто малий, умови не підходять. Марина після цього тільки ще дужче засмутилася.

— Може, воно й на краще, що не дали, — казала вона. — Зараз молодь сама себе в кабалу заганяє. А в нас квартира велика, кімната в тебе окрема, живи спокійно.

На словах усе й справді виглядало терпимо. Але Артемові хотілося іншого. Не кутка в батьківській квартирі, не обережних зустрічей, не постійного відчуття, що він доросла людина, яка досі живе як хлопчисько. Він розумів: на теперішній роботі навряд чи щось зміниться. Так, він брав додаткові замовлення, інколи підробляв вечорами, але це були не ті гроші, з якими можна впевнено будувати окреме життя.

До того ж він був молодий. Хотілося іноді запросити дівчину в кафе, купити щось без болісних підрахунків, вибратися кудись увечері й не думати, скільки лишилося до зарплати.

Якось у магазині Артем зіткнувся зі старим шкільним приятелем.

— Денисе? — здивувався він і тут-таки усміхнувся. — Оце так зустріч!

Денис теж зрадів. Вони заговорили просто між полицями, потім разом вийшли надвір. Артем попрямував до своєї старенької легкової машини, а Денис — до дорогого блискучого позашляховика, що стояв поруч.

— Твій? — не втримався Артем.

— Мій, — з вдоволеною гордістю відповів Денис. — Слухай, давай десь посидимо. Стільки років не бачилися.

У кафе Денис розповідав охоче. Після строкової служби він залишився служити за контрактом і вже багато років не шкодував про таке рішення. Зарплата хороша, житло обіцяють за спеціальною програмою, перспективи зрозумілі.

Артем слухав і крадькома розглядав колишнього однокласника. У школі Денис учився абияк, домашні завдання списував, контрольні ледве витягував. А тепер сидів перед ним упевнений, забезпечений, на дорогій машині. І мимоволі в голові крутилася неприємна думка: навіщо тоді було стільки вчитися, якщо зрештою сидиш на зарплаті, якої ледь вистачає на нормальне життя?

— А ти чого мучишся?