Біля могили заможного чоловіка вона підняла чужий гаманець, не знаючи, що ця знахідка змінить усе

І вона розповіла йому свою історію. Не одразу й не все гладко. Слова давалися важко, ніби доводилося витягати з грудей іржаві гаки. Вона говорила про Павла, про його раптову смерть, про графин із водою, про обвинувачення, про суд, про колонію, про Назара, про дитину, про ночівлі на вулиці й кладовищну їжу. Тарас слухав уважно, не перебивав, лише іноді стискав пальці на гаманці так, що шкіра тихо рипіла.

Коли вона закінчила, в його очах з’явився дивний блиск — не жалість, не лише співчуття, а раптова думка.

— Оксано, — сказав він обережно, — а що, як я запропоную вам роботу? Небезпечну, але не злочинну. Я заплачу. Добре заплачу. І, можливо, це допоможе не лише мені.

Вона насторожилася.

— Яку роботу?

— Мені потрібна людина в домі Валерії. Хтось, на кого вона не зверне особливої уваги. Покоївка, помічниця по господарству. Нещодавно від них пішла чергова працівниця. Персонал там не затримується: платять мало, вимагають багато. Якщо ви попросите невелику оплату, вас візьмуть майже напевно.

— Я вагітна на сьомому місяці, — нагадала Оксана. — І якщо вони дізнаються про судимість…

— Не дізнаються, якщо ви самі не скажете. Ваше завдання — потрапити в дім і спробувати знайти документи. Я певен, у сейфі Максима чи Валерії є щось важливе. Можливо, папери щодо смерті мого батька. Можливо, докази замахів. Я не можу стверджувати напевно, але маю підстави думати, що батько помер не сам.

Оксана довго мовчала. Пропозиція була ризикованою. Дуже ризикованою. Але що вона втрачала? У неї не було житла, не було роботи, не було захисту. А тут з’являвся дах над головою, їжа, можливість купити вітаміни й, можливо, шанс допомогти людині, яку, як і її, намагалися стерти з життя заради грошей.

— Добре, — сказала вона нарешті. — Я спробую. Але якщо відчую, що дитині загрожує небезпека, піду.

— Це справедливо, — кивнув Тарас. — Я не дозволю втягнути вас далі, ніж ви самі зможете витримати.

Наступного дня Оксана приїхала до великого двоповерхового особняка, оточеного високим кам’яним парканом. Біля воріт чергувала охорона. Вона назвала мету візиту, дочекалася перевірки й пройшла всередину доріжкою, викладеною світлою плиткою. Дім виглядав таким доглянутим і багатим, що Оксана мимоволі згадала квартиру, де колись жила з Павлом, і відразу відчула в грудях болісний укол. Там теж усе було красивим. І теж, як виявилося, краса не рятувала від підлості.

Її провели до кабінету Валерії Артемівни Гордієнко. Господиня дому виявилася високою сухорлявою жінкою трохи старшою за сорок, із бездоганною зачіскою, тонкими пальцями й обличчям, на якому не затримувалася жодна зайва емоція. Під час розмови вона майже не дивилася на Оксану, ніби перед нею стояв предмет меблів, який ще належало оцінити на придатність.

— Ви розумієте, що в моєму домі існують правила? — спитала вона наприкінці співбесіди. — Мені не потрібні ледачі, балакучі й хворобливі люди. Ви житимете тут, виконуватимете розпорядження старшої покоївки й залишатимете територію не частіше одного разу на тиждень. Вас це влаштовує?