Біля могили заможного чоловіка вона підняла чужий гаманець, не знаючи, що ця знахідка змінить усе

— Мачуха й зведений брат, — відповів він. — Після смерті батька вони вирішили забрати все, що йому належало. Активи, компанію, рахунки, нерухомість. Я прийомний син, але батько завжди вважав мене рідним. До того ж я старший за Максима. Цього року мені виповнюється тридцять п’ять, і за умовами сімейних документів саме я мав отримати основне право управління батьковою справою.

— Отже, вони вирішили прибрати вас? — Оксана вимовила це майже пошепки.

Тарас усміхнувся без радості.

— Спершу мені пошкодили гальма. Водія підкупили, машину підготували так, щоб усе виглядало як аварія. Я дивом вижив. Устиг вибратися за кілька секунд до того, як автомобіль спалахнув. Потім був напад біля роботи. Темний провулок, людина з ножем, два удари.

Він підняв сорочку. Оксана побачила два довгі грубі шрами поруч із серцем. Шкіра навколо них була нерівною, ніби тіло й досі пам’ятало кожен міліметр болю.

— Ще трохи — і я б справді опинився тут, — Тарас кивнув на власну могилу. — Я зрозумів, що третього разу чекати не можна. Підлаштував усе так, ніби моя машина зірвалася з мосту у воду. Довелося заплатити за потрібні папери й висновки, але план спрацював. Валерія й Максим вирішили, що мене більше немає. А мені потрібен був час, щоб зрозуміти, як довести їхню провину.

Оксана дивилася на нього, забувши навіть про страх. У цій історії було надто багато знайомого: гроші, рідні люди, які виявляються хижаками, сліди, що зникають, і правда, якою ніхто не хоче займатися.

— А труна? — спитала вона. — Там…

— Порожньо, — спокійно сказав Тарас. — Не бійтеся. Нікого там немає. Я приходжу сюди іноді, щоб дивитися на цю плиту й пам’ятати, наскільки близько все було. Це допомагає не збожеволіти й не забувати, заради чого я переховуюся.

Оксана помовчала. Потім дістала з кишені гаманець і простягнула йому.

— Я знайшла його тут. Кілька днів тому. Спершу подумала… Загалом, подумала, що це якась чортівня. Документи ваші, пам’ятник ваш, а гаманець новий. Я не розуміла, як таке можливо. Пробачте, гроші я витратила. Там було небагато, а мені не було чого їсти. Але картки й документи не чіпала.

Тарас узяв гаманець. На його обличчі не було злості.

— Дякую, що повернули. І за гроші не вибачайтеся. Вочевидь, вони були потрібніші вам, ніж мені в той момент.

Ці прості слова несподівано зачепили Оксану сильніше, ніж лайка. Вона опустила очі, щоб він не побачив сліз. Давно вже ніхто не говорив із нею так — без презирства, без підозри, без бажання поставити на місце.

— А ви не пробували звернутися до слідства? — спитала вона, опанувавши себе. — Якщо вас намагалися вбити двічі…

— Пробував шукати докази, — відповів Тарас. — Але все надто непряме. Мачуха розумна. Максим дурніший, але обережність у нього від неї. Вони всюди лишали прошарки: водії, посередники, чужі телефони, готівкові розрахунки. Мені потрібні прямі докази. Без них я просто воскреслий божевільний, який звинувачує багату вдову та її сина.

Оксана гірко всміхнулася.

— Я знаю, як це, коли правда нікому не потрібна…