Біля могили заможного чоловіка вона підняла чужий гаманець, не знаючи, що ця знахідка змінить усе

Тепер Валерія подивилася їй просто в очі. Оксана відчула неприємний холод уздовж хребта. Погляд у цієї жінки був темний, уважний, отруйний. Здавалося, вона помічає будь-яку слабкість і відразу вирішує, як її використати.

— Так, — швидко відповіла Оксана. — Мене влаштовує. Рідних у місті в мене немає, тож мені однаково нікуди часто ходити.

— Подробиці вашого особистого життя мене не цікавлять, — відрізала Валерія. — Завтра приступите. І запам’ятайте: якщо я або мій син вирішимо, що ви погано працюєте, ви підете звідси того ж дня. Без розмов, без прохань і без скарг. Я ясно висловилася?

Оксана кивнула.

— Звісно. Я працюватиму тихо й акуратно.

Господиня дому ледь помітно повела рукою, і охоронець, який стояв біля дверей, відвів Оксану до старшої покоївки. Та сухо пояснила обов’язки: прибирання нижньої зали, коридорів, гостьових кімнат, іноді кабінетів, якщо господарі дозволять. Роботи було багато. Надто багато для вагітної жінки, але Оксана терпіла. Їй треба було залишитися.

Дні потяглися однакові, сірі, виснажливі. Тарас не помилився: Валерія та її син Максим були людьми важкими. Вони розмовляли з прислугою так, ніби кожного працівника заздалегідь підозрювали в лінощах, крадіжці чи дурості. Валерія могла зупинити покоївку посеред коридору й при всіх насварити за ледь помітний пил на рамці дзеркала. Максим був іншим: зовні привабливий, доглянутий, молодий, але слизький, примхливий і ледачий. Він любив дорогі напої, пізні повернення, гучні розваги й терпіти не міг справжньої роботи.

Кілька разів Оксана чула, як мати сварилася з ним через справи компанії. Одного разу вона протирала бронзові статуетки в нижній залі, коли з сусідньої кімнати долинули їхні голоси.

— Максиме, ти взагалі розумієш, що ці партнери не чекатимуть вічно? — холодно говорила Валерія. — З ними треба діяти обережно. Вони пов’язані з великими іноземними постачальниками. Один хибний крок — і ми втратимо значно більше, ніж ти здатен уявити.

— Мамо, ну годі, — ліниво протягнув він. — Нікуди вони не дінуться. Потримаємо їх ще тиждень, самі принесуть папери на підпис. Їм вигідно працювати з нами.

— Тебе, здається, цікавлять лише розваги й пляшки, — у голосі Валерії задзвенів метал. — Ще навіть полудень не настав, а ти вже п’єш.

— Батько залишив достатньо грошей, щоб я міг дозволити собі келих, коли захочу, — з усмішкою відповів Максим. — Навіть якщо одна угода зірветься, з’явиться інша. Головне, тепер ніхто не рахує кожну нашу витрату.

Почувся різкий звук ляпаса. Оксана завмерла з ганчіркою в руці.

— Жалюгідне видовище, — прошипіла Валерія.

Оксана опустила очі на статуетку, ніби могла сховатися за її бронзовим блиском. У цьому домі все пахло грошима, але не життям. Гроші тут були не засобом, а богом, перед яким одні молилися, інші билися, треті були готові вбивати.

До неї самої Валерія й Максим спершу ставилися рівно. Не жаліли, але й не чіпали без причини. Можливо, через вагітність. Можливо, тому що Оксана працювала бездоганно й не давала приводу. За місяць вона отримала першу платню й ледь не розсміялася з відчаю. Сума була настільки малою, що навіть її занижені очікування виявилися надто щедрими.

На щастя, Тарас дотримав слова. Він відкрив для неї окремий рахунок і переказав гроші, яких вистачило на нормальну їжу, вітаміни, фрукти й кілька необхідних речей для майбутньої дитини. Оксана вперше за довгий час купила собі те, що було потрібне не для виживання на один день, а для здоров’я. Але разом із вдячністю зростало й почуття обов’язку: вона мусила допомогти.

Поки що суттєвих доказів знайти не вдавалося. Валерія тримала свої кімнати зачиненими, Максим часто залишав кабінет у безладі, але сейф зазвичай був замкнений. Зате Оксана швидко помітила ще одну людину, яка постійно з’являлася в домі. Дівчину звали Кристина. Вона була вродлива тією яскравою, трохи хижою красою, яка відразу привертає увагу: довге золотаве волосся, тонка талія, темно-зелені очі, легкий сміх, за яким вгадувалася звичка подобатися чоловікам…