Бригада приїхала віджати ВЛАСНІСТЬ у Старої

Повисла та мовчанка, в якій одна людина перестає бути своєю для іншої. Баба Валя сиділа біля ворота, затискаючи бік, слухала цю мовчанку й розуміла, що ось зараз, цієї миті, між цими двома, розважливим і молодим, пішла тріщина, яку вона заклала ще тією картоплею, тієї першої ночі, тим, що нагодувала приманку.

І ще розуміла, що не можна марнувати сили на те, чого вона не змінить: на кров у боці, на те, що двоє вже в річці, на те, що могла б, а могла б і не впоратися. Залишалося прибрати останнього. Залишалося прибрати Віктора Семеновича, найрозумнішого, найспокійнішого, того, хто прийшов до неї з будиночком і текою та назвав її на ім’я й по батькові, бо читав папір. Того, хто досі не знав, чий папір він читав.

Вона перевела подих, стримуючи кров, і сказала, щоб він почув: — Ти, Вікторе Семеновичу, будиночок мені пропонував за те, щоб я мовчала.

Вона помовчала, набираючи повітря.

— То я тобі, голубе, пів століття мовчу. Час уже й розповісти.

Віктор Семенович не відповів їй відразу. Він був із тих, хто не кидається словами, а зважує. І вона почула це зважування з того, як довго він мовчав.

— Розповісти, — повторив він нарешті, і голос його тримався спокійно, хоча цей спокій уже відчувався натягнутим, мов трос під навантаженням. — Що ж такого ви мені розповісте, Валентино Петрівно? Чого я про вас не знаю? Я про вас, між іншим, усе владнав. Рік народження. Звідки приїхали. Коли переправу прийняли. У мене на вас паперу більше, ніж на декого з живих людей.

— Папір, — сказала вона від ворота, не підводячись, затискаючи долонею гарячий бік. — У тому й біда твоя, що ти читав мене за папером, а папір бреше з першого рядка.

Туман стояв між ними стіною, глухою, молочною, і тому її негучний, захриплий голос був йому тепер ближчий, ніж якби вона стояла поруч. У такому тумані людина слухає певніше, ніж бачить. І вона це знала й говорила в темряву спокійно, як говорять із тим, кого тримають на мушці.

— Ти мене Валентиною Петрівною звеш, — сказала вона. — Мельник, вдовою двадцять п’ятого року. А Валентина Мельник померла від тифу в сорок восьмому, на чужині, й лежить там без хреста, і нікому за нею плакати. Я взяла її документи, коли свої носити стало не можна. 30 років відтоді я Мельник, а була я Бондар. Світлана Андріївна Бондар. І за всіма списками, які ти владнав, ця Бондар мертва з сорок четвертого року, вбита за лінією фронту. Тож ти, голубе, увесь цей час торгувався за будиночок із небіжчицею, одразу з двома небіжчицями.

Він мовчав. Вона знала, що він робить у цьому мовчанні. Те саме, що робила б на його місці вона. Складає наново весь цей день, увесь цей тиждень і розуміє, що складав неправильно. Стара, що 30 років крутить воріт. Стара, що прочитала його людей у супермаркеті, перш ніж ті розтулили рота. Стара, у якої воріт із секретом, а під поромом — яма.

А в ямі тепер двоє його дужих чоловіків, яких він привіз сюди працювати, як привозять на справу, а не на смерть. Він був розумний і тому першим із чотирьох зрозумів те, чого двоє потонулих зрозуміти не встигли, а третій, молодий, ще тільки починав розуміти.

— У сорок третьому я дівчиськом ходила за лінію, — сказала вона, ковтаючи паузи разом із болем. — Малою групою йшли п’ятеро, а поверталася я одна. І не тому, що була хоробріша за інших. Хоробрих там першими клали. Я поверталася, бо вміла чекати. Навчив мене один старий, інструктор. Обличчя в нього було обморожене, страшне. Він казав: «Поспішає той, хто себе жаліє. Відучися себе жаліти — і час працюватиме на тебе, а не на ворога». Я відучилася.

— Я в мокрій канаві край дороги пролежала якось 12 годин, не ворушачись, поки повз проходили ті, кого послали мене шукати. Вони шукали мене, дівчину, що біжить, перелякану. А в канаві лежала не дівчина, лежала корчма, що чекає. І вони пройшли повз за три кроки.

— Гарно плетете, Світлано Андріївно, — сказав він. І в тому, як він вимовив незнайоме ім’я, уже було інше ставлення до неї. Обережне. — Тільки я от що думаю. Ви мені зуби заговорюєте, кров’ю стікаєте й заговорюєте. Довго так не наговорите.

— Довго й не треба, — погодилася вона. — Ти от усе про мою переправу допитувався. Багато через неї пройшло, багато я бачила? А ти краще спитай не про те, що пройшло, спитай про вісімдесят третій рік…