Бригада приїхала віджати ВЛАСНІСТЬ у Старої

Вона перевела подих. Бік відгукувався на кожне слово тупим гарячим тягарем, і вона говорила коротше, щоб менше витрачати сил.

— Був тут чоловік у вісімдесят третьому, чужий, здалеку, з того мого колишнього життя, про яке ти паперів не знайшов, бо їх свого часу палили люди, вищі за тебе. Цей чоловік мене впізнав, як ти сьогодні хотів упізнати. Прийшов на переправу поговорити по-доброму, при світлі дня, чемно, отак, як ти позавчора прийшов, із грошима, з лагідним словом. Зайцев його прізвище. Степан Зайцев. Він думав, що знайшов стару, яку можна взяти за горло тим, що знає, хто вона.

Вона помовчала.

— Втопився він, голубе. Біля тієї ж корчми. Списали на нещасний випадок. 30 років минуло, а він усе там, де тепер і двоє твоїх. Місце, бачиш, насиджене. Я цю переправу не для тебе стережу й не для твого промислу. Я її від таких, як ти та як він, усе своє життя стережу. Смотрящий — так це у вас зветься. От я і є смотряща, тільки не за вашим краденим, а за переправою.

Стало дуже тихо. Навіть річка ніби прислухалася. І в цій тиші до Віктора Семеновича прийшло те, що приходить до розумної людини останнім і від того найстрашніше: розуміння, що він від самого початку сплутав мисливця з дичиною, що він не стару прийшов прибрати, а сам із власної волі привів своїх людей у її дім, до її води, і повів їх за її рахунком, крок за кроком, туди, куди вона їх вела.

Він не закричав. Він був не з тих, хто кричить. Він зробив інше — те, що робить усяка розумна людина, в якої земля йде з-під ніг.

Він перестав борсатися й спробував домовитися, бо переговори були останнім, що в нього ще лишалося.

— Гаразд, — сказав він, і голос його знову вирівнявся, наче вирівнюють воду в склянці, притримавши рукою. — Гаразд, Світлано Андріївно, не стара ви, бачу, то тим краще. З розумною людиною й говорити простіше. Давайте начистоту, раз уже так. Ви думаєте, я лиходій, а я, між іншим, порядок сюди приніс. До мене тут що було? Діра, глушина, тягли одне в одного останнє. Ваш дільничний п’яний під парканом спав. Я прийшов — стало тихо. Усе на своїх місцях. Хто платить, той живе. Хто в справу лізе, той сам винен. Я брудну роботу за інших роблю, щоб в інших руки чисті були. Ви он теж свій бруд завжди самі робили, самі щойно сказали. Ми з вами, Світлано Андріївно, одного гатунку: обоє холодні, обоє своє до кінця доводимо. То чого нам ділити? Віддайте мені хлопця з сумкою та й живіть. Я вам не тільки будиночок, я вам спокій дам. Ви втомилися. Пів століття переховуватися — уявляю, як воно.

— Втомилася, — сказала вона з темряви. — Твоя правда, втомилася я, голубе, добряче.

— Ну от, — сказав він м’яко, і в цій м’якості ожила надія, бо він почув у її голосі втому й прийняв утому за згоду, як приймав за згоду все, що складалося йому на руку. Так звір присипляє мисливця, сам виходячи на номер. — Ну от і розумниця. Гукніть хлопця, хай сумку несе, та й розійдемося по-людському.

— Одного гатунку, кажеш, — сказала вона, ніби не почула про хлопця. — Схожі, та не схожі, Вікторе Семеновичу. Я свій бруд завжди сама робила. Це правда. Тільки я ним нікого чужого не бруднила, а ти — чужими руками. Ти он хлопчину під мене підклав, щоб самому чистим лишитися. У тому вся різниця. Усе інше й справді одне.

І тоді, зрозумівши, що втома її не зігнула, він залишив її та повернувся до останнього, що ще тримав у руках.

— Сашко, — сказав він до човна, і голос його знову став рівним, але силувано. — Сашку, скінчилася вистава. Сумку сюди й подінь куди хочеш цю балакучу. Набридло. Чуєш мене?

Від човна не відповіли.

— Сашку, — повторив він тихіше, і це «тихіше» важило більше за всякий крик. — Папір у тебе той, що для неї написаний. Неси мені — і роз’їдемося. Ти, хлопче, розумний, ти вже зрозумів, чим тут тхне. Зі мною підеш — живий залишишся. Упертися надумаєш — поруч із ними в річці ляжеш…