Бригада приїхала віджати ВЛАСНІСТЬ у Старої
Вона відступила від стіни боком до спуску, до тих самих містків, де пором тепер висів на течії криво, зірваний із ворота, і його настил ходив під хвилею. Відступала на його ніж, лишаючи себе на видноті сірою плямою в білому, приманкою.
— Ну йди, — тихо сказала вона, без страху.
І від того, що в її голосі не було страху, Дубровський на мить завмер.
— Іди, любий, чого став, стара баба? Наздоганяй.
Він пішов швидко, і баба Валя, вловивши слухом його крок, ступила спиною на пором, на знайомий їй рухливий настил, туди, де треба було ставити ногу вздовж дошки, біля самого борту, де хитавиця менша. Дубровський стрибнув за нею на настил усією своєю вагою, ставлячи ногу як на тверде, і пором під ним рушив, нахилився, пішов з-під підошви, і його повело. Він змахнув руками, ловлячи рівновагу. І в цю єдину віддану їй мить, поки його вага шукала опори, баба Валя зробила те, що вміла.
Коротко, знизу, без замаху всадила гак багра йому під коліно, у підколінну ямку, і потягла на себе й униз, до води, додаючи до його власної хитнутої ваги свої старі, та влучно прикладені сили. Гак, вода, крен порома й його власна вага зробили решту. Він утратив єдину ногу, що ще тримала його на палубі, й перекинувся за низький борт, туди, де під поромом холодна яма й течія.
Тільки він був не Гончар, він не щез тихо. Падаючи й втрачаючи опору, він вивернувся з тією звіриною чіпкістю, яку дає тіло, а не розум, і відчайдушно полоснув ножем знизу вгору, діставши її навпомацки ковзним, але глибоким змахом у лівий бік, під ребра. Вона не скрикнула. Вона давно відвикла скрикувати. Біль увійшов у неї гарячою смугою і став десь збоку, окремо, як стоїть осторонь річ, яку помітив, але ще не підняв.
Дубровський пішов за борт, у воду, і вода була крижана, жовтнева, а на ньому були важка куртка й чоботи, і течія під поромом тягла в яму. І він іще тримався за низький борт однією рукою, хрипів, тягнувся вибратися і майже виліз би, бо був сильний.
Та баба Валя, затиснувши лівий бік долонею, наступила старим валянком на ці пальці, що чіплялися, не зі злості, а як наступають, щоб скінчилося, і потримала, поки пальці не розтиснулися самі й течія не прийняла його туди ж, за корч, у яму, до першого.
І тоді стало тихо. Тільки вода, тільки її власне дихання, важке, коротке, і гаряча смуга в боці, яку вже не можна було тримати осторонь. Вона осіла на настил порома, прихилилася спиною до ворота, затиснула бік обома руками. Між пальцями було тепло й мокро.
Рана була не смертельна, якщо вгамувати кров і не рухатися, і смертельна, якщо рухатися й не вгамувати. Вона розуміла це так само тверезо, як розуміла все цієї ночі. Двоє пішли в річку, лишався третій і лишався четвертий, молодий, біля човна. І в неї було мало часу, бо кров часу не дає.
На березі Віктор Семенович не рушив їй на допомогу й не кинувся на неї. Він стояв, де стояв, і вона чула, як він дихає рівно, але вже інакше, ніж годину тому. Він був розумний і тому першим із них по-справжньому зрозумів, що відбувається. Двох його людей забрала ця стара й ця річка. І забрала не по-старечому, не через слабкість, не випадково. Забрала за рахунком.
— Сашко, — сказав Віктор, і голос його був спокійний, та за спокоєм уже ходила інша думка. — Сашко, чого став? Іди сюди. Треба кінчати. Вона біля ворота, поранена, далеко не втече.
Від човна довго не відповідали.
— Сашко, — тихіше повторив Віктор Семенович, і в цьому «тихіше» було більше, ніж у крику. — Ти мене чуєш?
І тоді з білої мли, звідти, де весь цей час стояв молодий, що два дні тому плазом стукав у її двері й називав її бабусею, і якого вона нагодувала картоплею та сховала у своєму підполі, нарешті почувся голос. Тихий, захриплий, чужий самому собі.
— Вікторе Семеновичу, — сказав Сашко. — Вона хлопчиська відпустила. Чули? Відпустила й в очерет штовхнула. Могла ним прикритися, а відпустила.
— І що? — сказав Віктор Семенович.
— Та нічого, — сказав Сашко. — Мені шматок її картоплі в горлі стоїть. Ось що…