Через багато років після зникнення відомого геолога в горах знайшли землянку, що приховувала несподівану таємницю

Він скривився.

— Ви несправедливі.

Олена подивилася на нього так, що він замовк.

— Моя мати померла, думаючи, що ви привезли їй брехню. Мій батько двадцять два роки жив у землянці. Ви хочете пройти з букетом?

Андрій понизив голос:

— Я не знав, що він живий.

— Зате знали, чому він пішов у ліс.

Обличчя Андрія стало жорстким.

— Обережніше.

— Це ви обережніше. Тепер він повернувся.

Увечері Микола попросив зошити. Сергій Бондаренко привіз усе, що знайшли в землянці: три мішки речей, металевий ящик, згортки, папку із синьою стрічкою, саморобні карти на шматках пакувального картону, десятки тонких зошитів. Олена розклала їх на столі в ординаторській. Почерк батька був дрібний, місцями тремтячий, але чіткий. Він записував погоду, рух води, провали ґрунту, звуки техніки, координати за саморобними орієнтирами, дати, коли бачив людей або чув пили. Перші роки записи були докладними й науковими. Потім ставали коротшими. Іноді на сторінці було тільки: «Сьогодні говорив із Машею. Розумію, що це не вголос». Або: «Лена сказала б, що я впертий старий».

Серед паперів знайшлася папка. Та сама. Справжній звіт, журнали проб, плівки. І ще конверт, якого Олена не очікувала.

На ньому рукою Миколи було написано: «Якщо виберуся — віддати тому, хто не злякається».

Усередині лежала маленька пластикова флешка, вся в подряпинах, обмотана ізоляційною стрічкою. Павлова флешка. Микола знайшов її через рік після падіння, у розщелині біля струмка, коли повернувся до місця, де втратив свідомість. Зберіг, хоча не знав, чи працює вона.

Олена відвезла флешку знайомому фахівцеві з відновлення даних. Той нічого не обіцяв. Три дні вона ходила як по склу. Микола лежав у палаті, вчився наново користуватися телефоном, здригався від дзвінків і щовечора питав:

— Новини є?

На четвертий день фахівець подзвонив.

— Частина файлів відкрилася. Відео з реєстратора. І ще аудіо.

— Яке аудіо?

— Схоже, запис розмови. Якість погана, але розібрати можна.

Олена приїхала до нього за двадцять хвилин. У маленькому кабінеті пахло паяльником і пилом. На екрані тремтіло чорно-біле відео: вхід до лісництва, дата — двадцять друге травня. Люди входили й виходили. Миколи не було. Зате був Савчук із папкою. Потім Андрій. Потім Ірина з архіву, бліда, з рукою біля обличчя.

Аудіо виявилося важливішим.

Спершу шум, скрип стільця, голос Савчука:

— Старий підпису не дасть. Робіть копію.

Андрій, тихіше:

— Це кримінал.

— Кримінал — це коли доведуть. Бланк у вас, архів у вас, реєстратор потім зітрете. Ірина підпише видачу заднім числом.

— Вона не погодиться.

— У неї син у нашій підрядній фірмі. Завтра залишиться без роботи. Ви теж не залізний, Андрію Петровичу.

Потім пауза. І голос Андрія, стомлений, злий:

— Якщо Мороз полізе до старої землянки?