Чоловік оголосив про свій відхід до іншої просто за столом, але відповідь дружини виявилася для нього несподіваною

Спиною Ольга відчувала три погляди: злий, переляканий, розгублений. Але їй уже було байдуже. Найстрашніше сталося не сьогодні. Воно відбувалося багато років — у тиші, у втомі, у нічних замовленнях, у вічному «потім», у чужій упевненості, що вона нікуди не дінеться.

Сьогодні вона просто назвала речі своїми іменами.

Ольга зайшла до сина.

Кирило вже стояв посеред кімнати з рюкзаком за плечима. Він усе чув. По його обличчю було видно: дитина зрозуміла більше, ніж дорослі хотіли б визнати.

— Мамо, ми до бабусі Ніни? — спитав він спокійно, майже по-діловому.

— Так, Кириле. До бабусі Ніни. Там тісно, зате там не брешуть.

Біля ліжка стояла валіза. Ольга зібрала її вранці, поки Денис спав. Вона не знала, коли саме піде, але знала, що цей день близько. Їй потрібен був лише останній поштовх. Остання крапля. Останній доказ, що залишатися більше не можна.

У передпокої Денис перегородив їм шлях.

Він мав жалюгідний вигляд. Сорочка вибилася зі штанів, комір з’їхав набік, у руці тремтів келих, із якого він уже не пив.

— Олю, зачекай, — почав він збивчиво. — Ну що ти одразу? Я зайвого наговорив. Випив. Яка Мілана? Та це так… флірт. Дурниця. Секретарка, листування, нічого серйозного. Давай сядемо й нормально все перерахуємо. Ти ж умієш економити. Ти завжди знаходила вихід. Десь ужмемося. Мамі скажемо, хай продає заміський будинок.

— Не смій! — верескнула з вітальні Раїса Андріївна. — Це родинне місце!

Ольга подивилася на чоловіка й стомлено всміхнулася.

— Бачиш? Ти не збирався змінювати життя. Ти просто хотів пересісти з однієї шиї на іншу. Моя більше не витримує.

Денис схопив її за рукав…