Чоловік постійно дорікав мені своєю квартирою й погрожував вигнати. Сюрприз, який чекав на нього й свекруху після мого переїзду

Жанна відпила кави й подивилася на мене поверх чашки.

— Ага. Помісти їх у ту саму ситуацію — і подивися, скільки протримаються. Ми ж із тобою щодня це бачимо. Господар кричить: «Чому собака не слухається?!» Ставиш його на повідець — за п’ять хвилин скавчить. Принцип той самий.

Я засміялася. А потім перестала — бо ідея засіла в голові, як скалка.

За два тижні привід знайшовся сам. У Галини Федорівни прорвало трубу гарячого водопостачання — просто під раковиною, залило кухню, просочилося до сусідів. Аварійники перекрили воду, оголосили: ремонт стояка — два-три тижні, жити складно.

Увечері свекруха стояла в нас у передпокої з валізою й мокрим подолом пальта. Вигляд — як у генерала, що відступив із позицій, але не визнав поразки.

— Геночко, у мене потоп. Мені нікуди йти.

Гена негайно кивнув:

— Звісно, мам, поживеш у нас.

Я подивилася на нашу двокімнатну, у якій і так було тісно, уявила свекруху на відстані витягнутої руки двадцять чотири години на добу — і всередині щось клацнуло. Тихо, точно, як замок на клітці.

— У мене є кращий варіант. Бабусина квартира.

Гена підвів очі.

— Серйозно? Ти ж збиралася її здавати.

— Поки не здала — там кран підтікав, хотіла спершу підлатати. Тож квартира вільна. Галина Федорівна може пожити, поки в неї ремонт. Безкоштовно.

Свекруха перезирнулася з сином. На її обличчі майнуло вираження, яке я зазвичай спостерігаю в кішок, коли їм пропонують новий корм: насторожений інтерес, змішаний із вродженою недовірою.

— А далеко від центру? — уточнила вона.

— Сорок хвилин автобусом. Зате тихо, зелено, балкон із видом на річку.

— Ну, якщо безкоштовно… — Галина Федорівна поправила зачіску. — Але май на увазі, Марино, я звикла до комфорту.

— Матиму, — я всміхнулася. Тією самою усмішкою, яку використовую в клініці, коли господар просить поставити котові «крапельницю від смутку». Чемною. Професійною. Непроникною.

Свекруха переїхала наступного дня. Я допомогла перевезти валізу, застелила диван свіжою білизною, показала, де що лежить. І почала.

Клініка була дорогою на інший кінець міста — п’ятнадцять хвилин гаком після зміни, поки Тьома залишався в садку до шостої. Тож заїжджати виходило без зайвих жертв. На другий вечір я зателефонувала.

— Галино Федорівно, добрий вечір. Як влаштувалися?