Чоловік повернувся додому під ранок після ночі в коханки, але в спальні на нього чекало несподіване відкриття

Вони увійшли втрьох: Оксана, Марта й Дарина. Роман підвівся одразу. Його погляд зупинився на старшій доньці, і все обличчя змінилося — в ньому змішалися біль, надія й жах перед тим, що зараз доведеться почути.

— Здрастуй, Дарино.

— Добрий день, — відповіла вона.

Слова «тату» між ними не з’явилося. Роман, здається, й не чекав.

Вони сіли. Офіціантка принесла меню, але ніхто не відкрив його. Замовили чай. Чотири чашки, чотири людини й надто багато минулого для маленького столика біля вікна.

— Я репетирував, — сказав Роман після довгої паузи. — Думав, що скажу правильно. Але зараз усі підготовлені слова здаються фальшивими.

— Тоді не кажіть підготовленого, — сказала Дарина. — Скажіть, навіщо прийшли.

Роман кивнув. Пальці його лежали на столі нерухомо, але Оксана бачила, як напружені кисті.

— Я прийшов сказати, що мені шкода. Не «вибач», бо це слово надто маленьке. Мені шкода, що я був боягузом. Що обрав зручність замість тебе. Що залишив твою матір одну. Що дозволив тобі рости без батька, хоча був живий і міг бути поруч.

Дарина дивилася прямо.

— Чому не були?

— Боявся. Спочатку матері. Потім відповідальності. Потім того, що зруйнується моє гарне нове життя. А потім уже боявся тебе. Твоїх очей. Запитання, на яке в мене немає відповіді.

— Відповіді на «чому я була гірша»?

Роман здригнувся.

— Ти не була гірша. Ніколи. Гіршим був я.

За столом стало тихо. Марта стисла руки на колінах. Оксана дивилася на Дарину й думала, скільки разів ця жінка, будучи дівчинкою, ставила собі саме це запитання. Чому іншу доньку тримали за руку, а її — ні.

— Я не прошу пробачити мене, — продовжив Роман. — У тебе є право не пробачати ніколи. Я не заслужив навіть цієї зустрічі. Але хочу, щоб ти знала: я думав про тебе. Це нічого не виправдовує. Але я не забув.

— Думати замало, — сказала Дарина.

— Знаю. Жахливо замало.

Він дістав із внутрішньої кишені конверт і поклав на стіл.

— Це що?

— Документи на квартиру. Ту, де ви жили з Олесею. Я оформив усе на тебе. І рахунок. Гроші, які мав давати не уривками, а постійно. Я відкладав їх багато років, усе збирався передати й щоразу не наважувався.

Дарина навіть не торкнулася конверта.

— Ви думаєте, можна заплатити за двадцять шість років?

— Ні. Не можна. Це не плата за прощення. Це те, що мало бути твоїм. По праву. У Марти була освіта, впевненість, підтримка, дім. Я не поверну тобі дитинство, але можу бодай перестати робити вигляд, ніби нічого не винен.

Дарина відвернулася до вікна. Ззовні падав м’який сніг. Він лягав на підвіконня, танув біля скла, зникав так само тихо, як зникають роки, якщо їх нікому втримати…