Чоловік повернувся додому під ранок після ночі в коханки, але в спальні на нього чекало несподіване відкриття

Кабінет зустрів Оксану запахом шкіри, коньяку й чоловічої самотності. На столі стояла склянка, поруч — відкрита пляшка. Полиці були заставлені книжками, які Роман купував для вигляду й рідко відкривав. Вона сіла в крісло навпроти, поклала папку на коліна.

— Починай з імені.

Роман провів долонею по обличчю.

— Її звали Олеся.

— А дівчинку?

— Дарина.

Оксана відкрила фотографію, подивилася на дитину з білими бантами.

— Де вони зараз?

Роман налив коньяку, але пити не став. Довго дивився на бурштинову рідину, потім відсунув склянку.

— З Олесею я познайомився у вісімнадцять. Вона була старша на пару років, працювала в кафе біля інституту. Сміялася легко, говорила прямо. Я тоді думав, що це любов на все життя. За пів року вона сказала, що вагітна.

— Ти одружився?

Він похитав головою.

— Я хотів. Або мені здавалося, що хотів. Мати була проти. Сказала, що Олеся мені не пара, що я зіпсую собі майбутнє, що вона не дасть мені грошей, якщо я зроблю дурницю. Я був розпещеним хлопчиськом, Оксано. Звик, що все вирішують за мене й забезпечують мені зручність. Я злякався.

— І що ти зробив?

— Дав Олесі гроші. Щоб вона позбулася дитини.

Оксана стисла папку так, що хруснув папір.

— Але вона народила.

— Так. Народила. Назвала доньку Дариною. Перші роки я приходив. Потай від матері. Приносив іграшки, гроші, інколи сидів із дівчинкою на руках і думав, що колись усе виправлю.

— А потім зустрів мене.

Роман заплющив очі.

— Потім зустрів тебе. Ти була така… правильна, світла. З тобою можна було почати чисте життя. Так мені здавалося. Мати була щаслива: нарешті, казала, ти взявся за розум. А Олеся все зрозуміла раніше за мене. Вона сказала: «Іди. Не хочу, щоб донька звикала до батька, який соромиться її існування».

— І ти пішов.

— Пішов. Мати оформила для них маленьку квартиру, щоб закрити питання. Я лишив гроші. І зник.

Оксана дивилася на нього й не могла поєднати цю людину з тим нареченим, який колись стояв поруч із нею, тримав за руку й обіцяв чесне життя. Він уже тоді був збудований із брехні. Просто вона не знала, де шукати тріщини.

— Дарині зараз двадцять шість, — сказала вона. — У тебе доросла донька. Ти знаєш, де вона?

— Знаю.

Оксана різко підняла очі.

— Тобто ти не просто кинув. Ти ще й стежив?

— Здалеку. Олеся померла вісім років тому. Рак. Дарині було вісімнадцять. Я дізнався після похорону. Хотів прийти, допомогти, але не зміг. Я боявся, що вона подивиться на мене так, як я заслужив.

— А може, вона чекала тебе.

— Може.

Він вимовив це майже беззвучно. Вперше за весь час Оксана побачила на його обличчі не роздратування, не самовиправдання, а справжній сором.

— Чому ти не сказав мені до весілля?

Роман подивився на неї прямо.

— Ти б вийшла за мене, знаючи, що в мене є покинута дитина?

Оксана замислилася. Молода, закохана, дурнувато впевнена у власному майбутньому — що б вона зробила?

— Не знаю. Але це мав бути мій вибір. Ти вкрав його в мене.

— Так, — сказав він. — Вкрав. Як багато іншого.

У кабінеті знову стало чути дощ. Він бив по склу, ніби хтось зовні наполегливо стукав і вимагав впустити правду…