Чоловік повернувся додому з пляшкою, а я згадала слова жінки, яку зустріла вранці на вулиці

— Ніколи. Вона просто підійшла на вулиці. І зникла.

Він потер підборіддя.

— Історія незвичайна. Але отрута справжня. Ми заберемо пляшку, келихи, залишки їжі, проведемо експертизу. Також перевіримо телефон і комп’ютер вашого чоловіка. Поки ви вільні, але залишайтеся на зв’язку. І будьте обережні. Якщо винен не він, отже, хтось інший хотів убити саме вас.

Марина повернулася до палати наче уві сні. Данило лежав і дивився в стелю. Лідія Андріївна вже була там, із червоними від сліз очима.

— Мариночко, що кажуть? Це правда отруєння?

— Так, — глухо відповіла Марина. — І не випадкове.

Лідія Андріївна зблідла.

— Хто міг таке зробити?

Марина не відповіла. Вона дивилася на чоловіка.

Данило повернув голову.

— Марин, можна поговорити? Наодинці.

Його мати підвелася й вийшла, кинувши на сина переляканий погляд. Коли двері зачинилися, Данило заговорив тихо, з зусиллям:

— Я знаю, що ти думаєш. Що це зробив я. Але клянуся тобі, ні. Я люблю тебе. Справді люблю.

— Тоді хто? — спитала Марина. Голос прозвучав холодно, хоча всередині все боліло.

Він відвів очі.

— Моя колишня. Віра. Ми розійшлися приблизно за місяць до того, як я познайомився з тобою. Розрив був важкий. Вона не прийняла його. Спочатку телефонувала, потім погрожувала. Казала, що якщо я одружуся з іншою, пошкодую. Що вона не дасть мені бути щасливим.

Марина мовчала.

— Я думав, це злість. Звичайна істерика після розриву. Потім, коли ми вже подали заяву на реєстрацію шлюбу, вона написала знову. Прямо сказала: весілля не буде, а я ще проситиму її повернутися. Я заблокував її. Тобі не сказав.

— Чому? — тихо спитала Марина.

У цьому одному слові було більше болю, ніж у крику.

— Боявся, що ти злякаєшся. Що почнеш сумніватися. Що все скасуєш. Мені здавалося, якщо не звертати уваги, вона видихнеться й залишить нас у спокої. Але вона писала з інших номерів, з нових сторінок. Погрожувала і мені, і тобі.

Він замовк, важко дихаючи…