Чоловік повернувся додому з пляшкою, а я згадала слова жінки, яку зустріла вранці на вулиці

Близько пів на восьму до палати зайшов лікар із папкою в руках. Марина підвелася. Ноги ніби стали ватяними.

— Аналізи прийшли, — сказав він. — В організмі виявлено аконітин. Сильна рослинна отрута. Концентрація висока, але для чоловіка його статури не смертельна за своєчасної допомоги. Йому пощастило.

Марина ковтнула.

— Як таке могло потрапити в шампанське? Пляшка була закрита, коли він приніс її додому.

Лікар подивився на неї серйозно.

— Це не схоже на випадкове харчове отруєння. Хтось додав отруту навмисне. Ми зобов’язані передати інформацію поліції.

Данило на той час уже прокинувся. Він лежав із заплющеними очима, але Марина бачила, як здригнулися його пальці на ковдрі. Обличчя стало майже сірим.

— Даню, — тихо покликала вона.

Він розплющив очі. У погляді майнуло щось важке — страх, провина, відчай.

— Марин… пробач, — прошепотів він. — Я не хотів. Це не я.

Лікар і медсестра перезирнулися.

— Зараз приїде слідчий, — спокійно сказав лікар. — До офіційної розмови краще нічого не обговорювати.

Приблизно за годину з’явився слідчий — чоловік років сорока, у простому одязі, з уважними стомленими очима. Спершу він поговорив із лікарями, потім попросив Марину пройти до невеликого кабінету.

Там вона розповіла все.

Про вечірню прогулянку. Про жінку в темній хустці. Про її страшне попередження. Про шампанське. Про те, як Данило налив перший келих їй, а вона, скориставшись моментом, поміняла фужери місцями. Про ніч, ранок, лікарню.

Слова спершу плуталися, але потім пішли рівніше. Слідчий не перебивав. Іноді ставив уточнювальні запитання й робив записи.

— Тобто, за вашими словами, отрута опинилася в келиху, який спочатку призначався вам?

— Так.

— Жінку, яка вас попередила, ви раніше бачили?