Чоловік повернувся з валізами, певний, що на нього чекають, але на кухні побачив несподіване

Увечері її здогад почав підтверджуватися.

Артем повернувся з роботи раніше, ніж звичайно. Спочатку довго вовтузився з ключем, потім смикнув ручку, знову спробував відчинити двері й нарешті натиснув на дзвінок.

— Анно, що із замком?

Вона підійшла до дверей, але відчиняти не стала.

— Із замком усе гаразд. Просто ти тут більше не живеш.

За дверима запала пауза.

— Що за дурниці? Відчиняй. Я втомився, мені не до твоїх жартів.

— Дивно, що сьогодні ти не затримався на роботі, — спокійно відповіла вона.

— Анно, відчини двері.

— Твої речі вже в Мілани. Сподіваюся, ти пам’ятаєш, де вона живе. Квартира моя, куплена до шлюбу. І ще: я здорова. Можеш не хвилюватися, твоїй Мілані я цього не сказала.

Артем почав говорити швидко, збивчиво. Спочатку вимагав пояснень, потім намагався виправдовуватися, потім запевняв, що все не так, як вона думає. Анна слухала крізь двері й дивувалася, наскільки жалюгідно звучать його слова, коли за ними більше нічого приховувати.

Шум на майданчику зацікавив сусідку. Літня жінка прочинила свої двері рівно настільки, щоб чути краще, але зробити вигляд, ніби вона тут ні до чого. Артем помітив це й одразу знизив тон.

Зрештою йому довелося піти…