Чоловік відвернувся від дружини після народження дитини. Але через двадцять років сталося те, що змінило все
Він дивився на неї так, ніби перед ним була незнайомка, а не жінка, з якою він ділив дім, надії й плани. Потім різко відвернувся і вийшов, залишивши по собі важку тишу.
Марина довго не могла поворухнутися. Вона дивилася на зачинені двері, сподіваючись, що Ігор схаменеться, повернеться, хай навіть злий, хай навіть із запитаннями, але повернеться. Та кроки в коридорі стихли, і стало зрозуміло: він пішов.
Вона опустила погляд на немовля. Хлопчик спав, ні про що не підозрюючи. Такий маленький, такий беззахисний, він уже став причиною чужої ненависті, хоча сам не зробив нікому нічого поганого. Серце Марини болісно стиснулося.
Вона не розуміла, як таке могло статися. І вона, і Ігор були світлошкірими. Лікарі теж не могли одразу нічого пояснити. Вони говорили обережно, пропонували обстеження, радили не робити поспішних висновків. Серед іншого згадували аналіз ДНК — простий спосіб отримати точну відповідь.
Але Марині в той момент потрібна була не лише відповідь. Їй був потрібен чоловік. Той самий чоловік, який колись обіцяв бути поруч, навіть якщо весь світ відвернеться.
За п’ять днів її виписали. За весь час, поки вона перебувала в лікарні, Ігор жодного разу не з’явився. Він не подзвонив, не спитав, як вона почувається, не поцікавився дитиною. Марина намагалася знайти для нього виправдання: можливо, він був приголомшений, можливо, гнів застилав йому очі. Вона навіть думала, що на його місці теж могла б злякатися й розгубитися.
Але одна річ — сумніватися. І зовсім інша — покинути дружину саму одразу після пологів.
Коли Марина повернулася додому, Ігор був там. Він зустрів її холодним поглядом, у якому не лишилося ні тепла, ні розгубленості — тільки осуд. Не промовивши ані слова, він розвернувся й пішов до гостьової кімнати.
Марина нагодувала сина, поклала його в ліжечко і довго стояла поруч, слухаючи його дихання. Потім витерла сльози, зібралася з силами й пішла до чоловіка. Вона розуміла: якщо вони зараз не поговорять, між ними виросте стіна, яку потім уже не зруйнувати.
Ігор підвів голову, коли вона увійшла.
— Чого тобі?
