Чоловік залишив Марію одну з дитиною, а вже за годину несподіване повідомлення призвело до нотаріуса.

Раїса Борисівна відчинила двері кабінету раніше, ніж Оксана встигла постукати. На столі вже лежала папка, товстіша за попередні. Поруч стояв третій стілець, ніби нотаріус не до кінця була впевнена, чи прийде ще хтось.

— Ви когось чекаєте? — спитала Оксана.

— Можливо, ні. Але в цій справі я вже не довіряю порожнім кабінетам.

Оксана сіла навпроти. Раїса Борисівна виглядала втомленою. Не фізично, хоча й це теж, а так, як утомлюються люди, які довго тримають чужі таємниці в правильному порядку.

— Дарина сказала мені про Григорія Львовича Дорошенка, — почала Оксана. — Ви знали?

— Так.

— І знову не сказали одразу.

— Тому що Лідія Степанівна розпорядилася відкривати документи послідовно.

— За принципом моєї готовності?

— За принципом того, що кожна правда має прозвучати не раніше, ніж попередня перестане бути ударом.

Оксана подивилася на неї уважно.

— Звучить красиво. Але хто вирішував, коли удар уже витримано?

— Я, — відповіла нотаріус без спроби сховатися за формулюваннями. — Вона довірила це мені. І так, я розумію, як це виглядає.

— А як це виглядає?

— Ніби я маніпулюю вами.

— Саме так.

Раїса Борисівна кивнула.

— Певною мірою так і є. Але не заради вигоди й не заради гри. Лідія боялася, що якщо ви отримаєте все одразу, то закриєте папку й підете. А їй потрібно було не просто передати майно. Їй потрібно було, щоб живі люди знайшли одне одного без скандалу.

— Чому саме через мене?

Нотаріус відкрила папку, але не одразу дістала документи.

— Тому що ви єдина людина в цьому ланцюгу, у якої немає прямого майнового інтересу. Дарина хоче спокою. Роман має право на правду, але він усередині історії. Григорій Львович хоче встигнути виконати прохання Лідії. Василь Андрійович хотів закрити давній борг. У кожного є своє. У вас — тільки обов’язок вчинити чесно.

— Звучить як вирок.

— Іноді чесність справді схожа на вирок. Але ви ж юристка, ви знаєте.

Оксана промовчала. Раїса Борисівна вийняла кілька аркушів.

— Григорій Львович Дорошенко. Вісімдесят два роки. Колишній викладач і дослідник. Удівець. Офіційних дітей немає. Живе сам. Із Лідією Степанівною був знайомий із юності. Знав її матір, знав обставини появи Лідії на світ, Степана Даниловича знав тільки з розповідей.

Оксана взяла документи. Читала повільно. Заява, нотаріально засвідчена, у якій Григорій Львович підтверджував, що вважає Романа Кравченка людиною, пов’язаною з ним сімейною історією Лідії, і має намір включити його до свого заповіту. Формулювання були акуратними, без хибного встановлення батьківства, без юридично небезпечних слів, але з ясним людським змістом.

— Він не батько Романа?

— Ні. Романа виховував Микола Кравченко, той, чиє прізвище й по батькові він носить. Микола помер, коли Роман був дитиною. Григорій Львович не претендує на біологію. Він говорить про інше: про борг перед Лідією і бажання передати Романові частину її пам’яті.

— І майно?

— Квартиру, бібліотеку, частину заощаджень. Але він наполягає, що справа не тільки в цьому.

— Усі так кажуть.

— Не всі так живуть, — тихо заперечила нотаріус. — Я зустрічалася з ним. Він не схожий на людину, яка шукає спадкоємця для красивої легенди. Він справді самотній. І справді чекає.

Оксана поклала аркуші на стіл.

— Роман нічого не знає?

— Ні.

— Дарина?

— Знає частково. Лідія розповіла їй перед смертю.

— Андрій Вересюк до цього не стосується.

Раїса Борисівна уважно подивилася на неї. Очевидно, вона зрозуміла з тону, що Оксана перевіряє межі знання.

— Ні. Експертиза щодо Вероніки й історія Андрія — окремий шар, про який Лідія не знала до кінця. Вона лише виключила Романа. Далі вже ваша робота.

— Моя робота, — повторила Оксана. — Ви всі говорите так, ніби я підписала договір.

— Ви могли відмовитися.

— Могла. Але ви знали, що не відмовлюся.

— Лідія теж так думала.

У цих словах не було тиску. І саме тому вони діяли сильніше.

Оксана взяла картку з адресою й номером телефону Григорія Львовича.

— Він чекає мого дзвінка?

— Так.

— Він знає, що рішення за мною?

— Він сказав: якщо Лідія обрала Оксану Миронівну, значить, я їй довіряю.

Оксана заплющила очі на секунду. Забагато довіри від мертвих і незнайомих людей. Забагато ниток, що сходилися до неї.

— Я зустрінуся з ним, — сказала вона.

— Сьогодні?

— Сьогодні.

Раїса Борисівна кивнула.

— Тоді краще зателефонуйте заздалегідь. Він людина старої школи. Любить бути готовим навіть до несподіванок.

Оксана майже всміхнулася.

— Такі люди мені зрозумілі.

Вона вийшла з нотаріальної контори з новою папкою і маленькою карткою в кишені. Надворі було світло, але холодно. Велике місто дихало своїм звичним повітрям: мокрий камінь, транспорт, чужі розмови, кава з найближчої крамнички. Оксана зупинилася на розі будівлі й набрала номер.

Відповіли після довгих гудків.

— Слухаю.

Голос був низький, старий, але твердий.

— Григорію Львовичу? Це Оксана Миронівна Кравченко.

Пауза.

— Я чекав вашого дзвінка, — сказав він. — Якщо ви готові, приїжджайте. Я вдома…