Чоловік залишив мене вночі на трасі з хворою дитиною, не підозрюючи, що чекатиме на нього вдома за годину

— У платний? Ти вирішила, що гроші вам дівати нікуди? Назар і так працює без відпочинку, а ти зібралася годувати лікарів, які тільки й уміють, що витягати кошти з переляканих мамась.

Дарина відчула, як у грудях піднімається жар.

— Лідіє Степанівно, це моя дитина. Я робитиму для її здоров’я те, що вважаю правильним. І платитиму сама.

— Сама? — свекруха коротко хмикнула. — Які в тебе «сама» в шлюбі? Усе, що ти отримуєш, належить сім’ї. А сім’я — це мій син і його дім. Не забувай, де твоє місце, дитино.

Зв’язок обірвався. Дарина ще кілька секунд дивилася на погаслий екран. «Де твоє місце». Слова ковзнули під шкіру, лишивши там холодний слід. Вона працювала по десять, інколи по дванадцять годин на добу, встигала вести клієнтів, готувати, прати, сидіти з дитиною, платити рахунки — і все одно її працю вважали чимось другорядним, майже випадковим. Ніби вона не заробляла, а гралася за комп’ютером.

Назар прокинувся ближче до дев’ятої, коли Дарина вже зібрала сумку, документи, пляшечку, запасний одяг і загорнула Марка в комбінезон. Він вийшов зі спальні, потягнувся й насупився.

— Ви куди?

— Я казала. До лікаря.

— У той центр? — він миттю пожвавився, але не від тривоги. — Ми ж вирішили: жодних платних клінік.

— Ми не вирішували. Ти сказав, що не хочеш. А я сказала, що дитину треба обстежити.

— Мама дзвонила. Сказала, ти знову гроші розкидаєш.

— Чудово. Тепер ти дізнаєшся про здоров’я сина через маму?

— Вона хвилюється.

— Вона хвилюється за твої гроші, Назаре. Не за Марка.

Він різко змінився на обличчі. На мить їй здалося, що він зараз ударить кулаком по столу. Та він лише зло всміхнувся…