Чоловік зажадав оплатити дорогі продукти для родичів, які приїжджають, але дружина відповіла зовсім не так, як він очікував

— Вони в нас зупиняться. Ти їх своєю руколою годуватимеш? Людей з дороги треба нормально зустріти.

Марина обережно поставила кухоль. Звук порцеляни об стільницю пролунав напрочуд голосно.

— Нормально зустріти, Богдане, — це зварити борщ і запекти курку з картоплею, а купувати артишоки в трюфельній олії за рахунок мого бюджету — це атракціон небаченої щедрості, у якому я не беру участі.

Лідія Степанівна шумно втягнула повітря, роздувши ніздрі, мов цирковий поні перед стрибком крізь вогняне кільце.

— Мариночко, родичі прилітають раз на три роки. Тарасикові потрібен білок. Він працює на знос. Сонечці взагалі після дієти. Їй ці ваші важкі вуглеводи не можна.

— Я ж для вас старалася. Пів міста об’їздила, щоб на стіл не соромно було поставити, а ти копійки рахуєш.

— Я рахую не копійки, Лідіє Степанівно. Я рахую свої гроші.

Марина посунула чек назад до пакетів.

— По-перше, я цей табір у своїй квартирі взагалі не чекаю. Ми іпотеку не для того брали, щоб влаштовувати тут перевалочну базу. По-друге, забирайте ці гастрономічні вишукування й ідіть лісом.

— Що? — хором вигукнули мати й син.

Богдан різко прокинувся. Сонна одур слетіла з нього, мов стара фарба під піскоструєм. Він побагровів, ступив уперед і замахав руками.

— Ти як із матір’ю розмовляєш? Вони приїдуть до нас. Це мій брат.

— Твій брат, твоя ікра, твої родичі, — Марина відрізала кожне слово, наче шматок жорсткого стейка. — У нас двокімнатна квартира. Де ти зібрався їх класти? На стелі? Тарас, його вічно невдоволена дружина і двоє дітей, які минулого разу розмалювали фломастерами кота. Я пас.

Богдан перевів подих, намагаючись змінити тактику, і повернувся до Лідії Степанівни.

— Мамо, ну ти теж. Ну яка банка ікри за п’ять тисяч? Яке, блін, крабове м’ясо? Ми ж домовлялися просто закупити продукти.

— Я погана? — миттєво ввімкнула сирену свекруха, притискаючи руки до пишних грудей. — Я хотіла як краще, щоб перед невісткою не соромно було, щоб Тарас бачив: брат у достатку живе. Ви мене гризете, як ланцюгові собаки.

Марина всміхнулася, спираючись стегном об стільницю. Перехід від звинувачень до позиції невинної жертви зайняв у свекрухи рівно чотири секунди.

— Рекорд. Знаєш, Богдане… — Марина схрестила руки на грудях, з цікавістю спостерігаючи за істерикою. — Коли моя мама приїжджає до нас у гості, вона везе сумки з домашніми соліннями, м’ясними рулетами й пирогами. І чомусь жодного разу не викотила мені чек на оплату бенкету. А твоя мама приносить чужі забаганки й вимагає, щоб я їх оплатила. Завтра тут не буде ні Тараса, ні його сім’ї, ні цього крабового філе…