Чоловік зажадав оплатити дорогі продукти для родичів, які приїжджають, але дружина відповіла зовсім не так, як він очікував

На дорогах були звичайні затори. Мрячив дрібний гидкий дощ. Але Богдан усю дорогу розповідав, як вони зараз сядуть за накритий стіл.

Двері квартири Лідії Степанівни відчинилися не одразу. Спершу за ними почувалася якась метушня, шикання, тупіт маленьких ніг. І тільки потім клацнув замок.

На порозі стояв Тарас. Брат чоловіка виглядав пом’ятим, ніби його везли в багажнику по пересіченій місцевості. Під очима залягли тіні, спортивні штани витягнулися на колінах.

— О, братуха! — без особливого ентузіазму протягнув він, тиснучи Богданові руку. — Проходьте.

Марина переступила поріг і відразу відчула підступ.

У квартирі не пахло їжею. Зовсім. Ні аромату смаженого м’яса, ні запаху випічки, ні навіть ноток часнику, які зазвичай супроводжували святкові застілля.

Пахло тільки хлоркою з туалету й затхлим пилом від старих килимів. Вони пройшли до вітальні. За великим розсувним столом сиділа дружина Тараса Сонька з обличчям людини, яку засудили до виправних робіт.

Поруч двоє дітей понуро колупали виделками в тарілках. Марина оглянула стіл. Її внутрішній бухгалтер миттєво провів інвентаризацію.

На скатертині сиротливо стояли тарілка з нарізаним батоном, краї якого вже підозріло завітрилися; миска з квашеною капустою; блюдце з трьома скибками найдешевшої докторської ковбаси; половина огірка і порожня скляна шайба.

Та сама шайба, у якій учора спочивала червона ікра за п’ять тисяч. Ні гарячого, ні закусок, ні салатів. Стіл був незаймано чистий, як совість немовляти.

Богдан зупинився посеред кімнати. Його усмішка повільно сповзла з обличчя, оголюючи цілковите здивування. Він подивився на брата.

Тарас відвів погляд і голосно ковтнув. Сонька нервово смикнула плечем і втупилася в телефон. Двері з кухні розчахнулися, і з’явилася Лідія Степанівна…