Чоловік зажадав оплатити дорогі продукти для родичів, які приїжджають, але дружина відповіла зовсім не так, як він очікував

Із цими словами він переступив поріг і з силою грюкнув дверима. Замок сухо клацнув. Лідія Степанівна залишилася стояти в передпокої, в цілковитій самотності, у пальті й із шапкою в руках.

У її картині світу стався критичний збій. Два сини за один вечір послали її за відомим маршрутом. Це було немислимо.

Вона скинула пальто на підлогу, підійшла до вікна й хвилин п’ятнадцять дивилася, як Тарас із сімейством зникають за поворотом, прямуючи до яскраво освітлених вітрин ресторану. Усередині неї закипала густа чорна образа. Та сама образа, яка вимагає негайної й безглуздої кари.

Фінал цієї історії виявився до смішного закономірним. Тарас із дружиною та дітьми чудово повечеряли. Вони замовили шашлики, хачапурі, пожежні котлети.

Софії взяли величезну порцію салату з морепродуктами. Діти намина́ли картоплю фрі. Тарас розплатився своєю карткою, вирішивши, що нерви дорожчі.

За дві з половиною години ліниві, важкі й ситі вони повернулися до під’їзду матері. Тарас наспівував якусь мелодію, передчуваючи, як зараз завалиться на диван і дивитиметься футбол. Він смикнув ручку дверей квартири.

Зачинено. Він подзвонив у двері. Тиша.

Тарас постукав кулаком. Жодної відповіді. Він роздратовано дістав телефон і набрав номер матері.

Гудки йшли довго. Нарешті слухавку зняли.

— Алло, мамо, відчини, ми прийшли, — кинув Тарас, спираючись плечем об косяк.

Голос Лідії Степанівни на тому кінці був холодний і відсторонений, мов автовідповідач.

— Ви ж у ресторан пішли їсти без матері? От у ресторані й ночуйте. У мене режим. Мені спати пора.

Зв’язок обірвався…